Генріх Белль - Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

навіки покинув батьківщину, й ніхто не здогадався мене розбудити, щоб я ще раз втупився в темряву й побачив бодай часточку тієї ночі, яка висить над Німеччиною. Щоправда, ніхто ж не знає, що я вже її не побачу, ніхто не знає, що я помру, ніхто в усьому поїзді. Ніколи вже я не побачу Рейну. Рейн! Рейн! Ніколи! Цей поїзд просто забрав мене й поволік до Перемишля, а тут уже Польща, і я ніколи вже не побачу Рейну, не вдихну його запаху, того міцного, терпкуватого запаху води й водоростей, яким просякнуто все навкруги, кожен камінь на березі Рейну. Не буде вже ні алей понад Рейном, ні садів поза віллами, ні пароплавів,— барвистих, веселих і чистих,— ані мостів, чудових мостів, які вільно й граційно перестрибують через ріку, наче великі гнучкі хижаки.

— Дай мені ще ковтнути,— хрипко каже Андреас. Неголений простягає йому пляшку, і він робить іще один великий ковток цього вогню, цього рідкого вогню, який випалює з серця безутішну тугу. Потім він закурює, йому хочеться, щоб Неголений заговорив. Але спершу треба помолитися, саме тому, що все таке безутішне, він хоче помолитися. Він проказує ті самі молитви, що і звечора, але зараз молиться спершу за ті дівочі очі, щоб не забути їх. Ті очі завжди з ним, але не завжди він може уявити їх однаково виразно. Часом вони поринають у глибину його єства на цілі місяці, і просто є там, як і його уста, є там, як і його ноги, які завжди при ньому і про які він думає лише зрідка, тільки тоді, коли вони болять; і лише іноді, через нерівномірні проміжки часу, часто через цілі місяці, ці очі зринають знову отак, як було вчора, очі з'явились йому як новий пекучий біль, і в такі дні він увечері молиться за дівочі очі; але сьогодні він помолиться за них й уранці. Він знову молиться і за чернівецьких євреїв, і за євреїв у Станіславі й Коломиї; в Галичині скрізь є євреї. Слово «Галичина» схоже на змію з крихітними ніжками, змію з блискучими очима, що безшумно як ніж повзе по землі й ріже, розтинає землю... Галичина... темне, гарне й дуже болюче слово. В цьому краї я загину.

У слові «Галичина» багато крові, крові, яка стікає з-під ножа. «Буковина», думає він,— це добротне слово, міцне слово, там я не помру, я помру в Галичині, у Східній Галичині. Все-таки треба буде, коли розвидніється, подивитись, де починається Буковина, якої я вже не побачу. Коло майже зімкнулося. Чернівці — це Буковина, якої я вже не побачу.

— Коломия,— питає він Неголеного,— Коломия — це ще Галичина?

— Не знаю. Здається, Польща.

Кожен кордон — це щось чітке і назавжди визначене. Тут проходить лінія — і все. Але поїзд перетинає її з легкістю, з якою переїхав би мертвого або й живого. І нема ніякої надії, надії ще колись потрапити до Франції й знову побачити очі тієї дівчини, і її уста, і серце, й груди... Груди... тієї дівчини... Надія померла остаточно, безповоротно загинула. Ці очі так назавжди й залишаться недосяжними, ніколи він не пізнає тієї дівчини; яка вона є... Тіло, вбрання, коси, руки, дівочі руки, жіночі руки, які колись, можливо, могли б його пестити. А така надія завжди жила в ньому, бо ті очі все-таки належали живій істоті, людині, дівчині або жінці. Але тепер усе пропало. Живі тільки очі, решти всього вже не буде — ні уст, ні серця, ніколи він не відчує своєю рукою ударів її живого серця під ніжною шкірою, ніколи... ніколи... ніколи... У неділю вранці між Львовом і Коломиєю. Ось і Чернівці вже стали для нього далекі, як далекі Нікополь і Кишинів. Поняття «скоро» ще зменшилося в об'ємі, геть стислося. Всього два дні. Львів, Коломия. Він напевно знає, що встигне ще доїхати до Коломиї, але далі — вже ні. І не буде ні серця, ні уст тієї дівчини, тільки її очі, її душа, скорботна, прекрасна й безтілесна душа, затиснута поміж двома ліктями, як відьма, яку прив'язали до двох жердин, щоб спалити на вогнищі...

Кордон багато що відрізав. Пауля теж остаточно втрачено. Залишилися ще тільки спогади, надія і сон. «Ми живемо надією»,— якось сказав Пауль. Так, як хтось каже: «Ми живемо в борг». У нас немає певності... нічого... тільки очі, й хто зна, чи поможуть ті молитви, які я проказував три з половиною роки, побачити ці очі там, куди я, може, потраплю...

Так, звичайно, коли його виписали з лазарету в Ам'єні, він, кульгаючи, важко піднявся на гору, але там усе вже було інакшим. Вулиця вже не дерлася вгору, а поводилась цілком нормально. Гора тримала вулицю на своїй спині, а мур і не думав хитатися й надати кудись; він стояв на місці. Там був будинок, якого він не впізнав, тільки огорожу, її він упізнав, цегляну огорожу з просвітами, там, де між цеглинами було залишено проміжки, щоб створити якусь подобу візерунку. Біля огорожі стояв звичайний француз-міщанин з люлькою в зубах. В його очах світилась убивча іронія, і цей чоловік не знав нічого. Він знав тільки, що нікого нема, що всі повтікали і що німці все розграбували, хоч поперек вулиці й висів транспарант: «Мародерство карається смертю». Ніякої дівчини в будинку нема. Є тільки його дружина. Товста матрона, що стоїть, заклавши руку за глибокий викот сукні, обличчя в неї кроляче. Ніякої дитини, ніякої дочки, ніякої сестри, ніякої братової, нікого! Тісні, непровітрювані кімнатки, напхані всяким мотлохом, і глузливі погляди подружньої пари, яка спостерігала його безпорадні й болючі пошуки.

Засклений сервант у них розбили німці. А об килими гасили недокурки, а на тахті вони жирували зі своїми шльондрами, все було геть загиджене. Француз презирливо сплюнув під ноги. Але це все було пізніше, не під час боїв, коли Ам'єн димів, значно пізніше, вже після того, як отам, на житнє поле упав льотчик, отам, де з землі ще досі стирчить фюзеляж літака. Француз показує люлькою кудись через вікно... так, отам він стирчить із землі, уламок з триколірною кокардою, а поряд