Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

– Ні… – знічено прошепотіла Оленка.

– Ті усі дівчата, – Івана трішки розвезло від випитої горілки, і язик його почав заплітатись, – усі, з якими я зустрічався раніше, вони… вони усі такі доступні, вже мені набридли! Чіпляються зі своїми любощами! А ти не така, ти інша. Ти особлива, Оленко, і тому я тебе люблю. Випий зі мною трішки, і тоді ти не будеш така скута. Не можна бути такою скутою, Оленко, бо… Бо з тобою важко. Ну невже ти мені не довіряєш?

Іван говорив і говорив. Для Оленки його слова текли, як річка.

Вона таки піддалась на вмовляння і випила ще й другу чарку, знову заїла медом.

Опам’яталася тільки тоді, коли уже лежала на ліжку гола, а Іван нависав над нею, намагаючись зняти із себе штани.

– Що це?… Чому так?… – запручалася Оленка.

– Е, ні, тепер ти від мене не втечеш, – п’яно засміявся Іван. – Я все врахував: двері на замку, ключ надійно схований, і ми з тобою на п’ятому поверсі!

– Ах, так! – Оленка вмить протверезіла. Вона без зусиль відіпхнула від себе п’яного Івана й кинулася бігти до вікна. Він ще не встиг підвестися, а вона уже вистрибнула на підвіконня, вхопилася руками за ручку, навстіж відкрила віконні рами…

– Що ти робиш? Спинись, ти, навіжена! – став підводитись Іван.

– Якщо ти хоч крок зробиш у мій бік, то я викинусь із вікна! І моя смерть буде на твоїй совісті! – закричала Оленка.

– Оце так? – Іван округлив очі. – Ніколи б не подумав, що можна бути такою ненормальною! Стрибати з п’ятого поверху, щоб убитись! Через що?!

– Не віриш? А я стрибну! – Оленка босими ногами стояла на підвіконні. – Слухай мене: ти зараз устанеш і відімкнеш двері, а тоді кинеш у мій бік одяг, а сам ляжеш на ліжко й укриєшся із головою, а я піду, ти чув? Бо інакше…

– Та добре, добре, – усміхнувся Іван. – Оце ще мені актриса! Та не потрібна ти мені, як хочеш, забирайся геть! Таких, як ти, тут знаєш скільки?

Оленка вибігла з кімнати, захлинаючись слізьми. Вона ще проплакала потім всю ніч і день, а разом зі слізьми й виплакала, мабуть, своє кохання до Івана.

Тепер боялася потрапити йому на очі, при зустрічі обминала стороною.

Пройшов час, все забулось. Оленка закінчила інститут, поїхала на роботу. Правда, направили її працювати не в своє село, а в чуже. Але зустріла вона там гарного хлопця собі до пари, вийшла заміж, народила дітей.

Про Івана не згадувала. Хоча й чула, що він теж одружений, ще живе й працює у сусідньому селі.

Аж якось раптом зустріла його на автобусній зупинці. Вони разом чекали на автобус, поряд нікого не було, то й мусили поговорити.

– Як живеш, Оленко? – першим спитав Іван. А сам такий же гарний, як і двадцять років тому. Хіба трішки сивини у волоссі, але то тільки додавало йому шарму.

– У мене все гаразд, а ти як? – відповіла банальністю на стандартне запитання. І у її душі нічого не сколихнулось – там навіть сліду не зосталося від першого кохання.

– Це ж твоє село? Маєш тут дім?

– Та я он поряд живу, біля школи, – Оленка ще й показала рукою на свою хату. Він уважно подивився.

– Ти ж пам’ятаєш той вечір і мед з горілкою?

– Пам’ятаю, – посміхнулась.

– А я… Я взагалі-то нікуди не спішу, – враз пожвавішав Іван. – Може, запросиш мене на чай? Погомонимо собі, згадаємо минуле. Бо ж ми так давно не бачились. А ти… Ти ж знаєш, що завжди мені подобалась? Ще й досі…

– Ну, взагалі-то я планую поїхати до району.

– Невже іще боїшся залишатись зі мною наодинці? Ми ж дорослі люди!

– Та ні, Іване, – усміхнулася Оленка. – Річ у тім, що так уже виходить: у мене вдома немає чаю, а є хіба що мед, горілка. Але то небезпечне пригощання.

– Пам’ятаю, – посміхнувся Іван. – Пройшли роки, а ти все така ж.

– І ти, я бачу, не змінився.

В цей час підійшов автобус, відчинились двері. Іван скочив на підніжку, розвернувся, щоб подати Оленці руку, але жінка швидкою ходою йшла від зупинки геть.

У самому терміні «виховання дітей» закладено якийсь обман. Виховувати можна лише власним прикладом. Іншого способу немає.