Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

Неля Трохимівна замолоду була красуня! Не один парубок погубив очі на стежці біля її хати. А ще – принципова, розумна, працьовита, чесна. Коли закінчувала школу, матері дорослих синів мріяли про неї як невістку.

І, може, таки якомусь і дісталася б. Бо не пішла Неля Трохимівна відразу ж після школи вчитися, хоч і була круглою відмінницею, вирішила, як мама, стати дояркою. А про те, що ця робота якраз для неї, навіть не сумнівалася. Бо ж колись, в Радянському Союзі, ні дня не минало без «трудової пропаганди», а Неля добре вчилася, ловила кожне слово своїх учителів і вірила їм так, як вірять у Бога. Навіть матері так не довіряла Неля Трохимівна, як школі. Мати її була маленька хвороблива жінка, батько загинув десь на фронті, то все господарство було лиш на жіночих плечах.

– Мамо, – було, утішає матір Неля. – Ви не журіться, я від вас нікуди не поїду, буду тільки поряд.

– Не говори так, тобі треба вчитися, – відмовляє мати.

– То й вивчуся.

– А що із своїм учінням будеш в селі робити?

– Як це що? Піду в колгосп, як і ви.

– В колгосп? На таку каторгу? Нізащо! Не для того я тебе ростила.

– Мамо, що ви таке кажете? – дивується Неля і додає слова своєї вчительки: – Усяка праця почесна, і в колгоспі теж треба комусь працювати, виконувати п’ятирічку, відбудовувати соціалістичне господарство.

– Ой, дитино, – стогне мати. – Не треба мені твоєї помочі та ще й такою ціною. Я буду щаслива, коли ти поїдеш у місто.

– Це ж у яке?

– Та хоч би і в саму столицю, ти достойна.

Але Неля не чує матері. Вона зранку попорає худобу, заплете довгу, нижче колін, косу, перекине її через плече та й біжить до школи. Звідти – до матері на роботу; варить їсти, пере, мете, шиє – мати нездужає, насилу човгає хворими ногами, заробляє біля корів сяку-таку пенсію.

Після випускного вечора півкласу повезли до міста документи – поступати. А Неля – і що їй тільки не робила мати! – сидить удома. Сховала золоту медаль і атестат за образи, зі шкільної форми пошила фартуха та й заходилася мастити хату.

Мати ж плаче, трохи не рве на собі коси – дочка своє знає.

– Я тебе Богом заклинаю, – просить мати, – здай документи.

– Немає ніякого Бога, – сміється Неля. – От уже вигадали що.

– Гріх таке казати! Задурили тобі голову, ти ж нічого не знаєш, доню, брехням віриш.

І таки пішла Неля до колгоспної контори, записалася на працю.

– Але ж яка дівчина! – Коли Неля стояла біля столу і писала заяву, зайшов голова колгоспу і аж руками сплеснув.

– Ось вам мої руки, – усміхнулася нова колгоспниця.

У голови був дорослий син, він теж упадав за Нелею, то батько зметикував – спочатку поставив дівчину до себе секретаркою, а потім почав натякати на те, щоб вона вступала до інституту на заочний відділ та й вчилася на бухгалтера. Тим часом син голови і так, і сяк підбивав клинці, тільки ж Неля була неприступною, після роботи бігла додому і на танці не ходила.

Хто його знає, як би воно далі склалося, але тут померла мати, Неля зосталася геть сама; голова колгоспу наполіг – і вирішила Неля таки поїхати на навчання. Тільки ж у місті зустріла шкільну подругу, вони розговорилися, Неля подумала – та й подала документи у педагогічне. Гарно здала екзамени та й зосталася в місті.

І гарні хлопці траплялися Нелі Трохимівні – освічені, порядні, не один і заміж кликав. Але вона за той час, доки вчилася в інституті, набралася нових прогресивних ідей; вирішила: будь-що повинна повернутися додому, бо має перед своїм селом обов’язок – гарно вчити і виховувати майбутніх чесних громадян суспільства!

Так і вчинила. Отримала червоного диплома, і хоч як її просили викладачі, один професор хотів навіть стати на коліна! – відмовилася від викладацької посади, зібрала нехитрий скарб у полотняну торбу і поїхала до материної старенької хати.

Син голови колгоспу до того часу вже був жонатий, подружки Нелі Трохимівни, ті, що позоставалися в селі, повиходили заміж. А що ж їй залишалося? Хіба – робота.

– Ой, Нелю, – казали подружки, колишні однокласниці, – за кого ж ти тепер заміж підеш? Немає у нашому селі хлопця тобі під пару.

– А мені й не треба! Я хоча б тільки встигала в школі!

І таки ж гарна була з Нелі Трохимівни вчителька – сумлінна, віддана роботі до останку; зразковий педагог, таку хіба у рамку – і на дошку пошани!

Вже й у районній газеті про неї друкували, мали намір просувати по комсомольській лінії, і Неля Трохимівна була не проти. Але що там вона не думала, а природа взяла своє – дівчина молода, вродлива. Захотіла Неля Трохимівна любові – вона й не забарилась. Повернувся після армії в село Ярижко, так собі – тоді ще напівп’яничка. Ніяка путня