Оксана Дмитрівна Іваненко - Весілля в монастирі

видовженою постаттю, з обличчям, руками, наче справді вирізьбленими з мармуру, яка за три дні стане твоєю дружиною, чи там, навпроти, з зовсім чужою, якої ти майже не знаєш? Неправда! Він її знає краще, далеко краще, ніж цю.

Йому стало лячно, наче хтось наслав якісь чари і він не міг розібратися, де він. На мить йому здалося, що він знову на березі озера, яке мусив перейти зі взводом солдатів. Навколо зелено, надзвичайно гарно, і вода вкрита ряскою, та раптом хтось закричав: «Обережно! Болото!» — і він відчув, що вгрузає. Як вони квапливо витягали один одного, і як це було важко і страшно; вони потім признавалися, що було дуже страшно, страшніше, ніж під кулями, бо тут чигала раптова, несподівана і незвичайна смерть — затягувало болото, і з якими зусиллями треба було вибиратися! Потім минула не одна хвилина, поки вони отямилися. Він зараз наче теж кудись поринав, вгрузав, і не було товаришів, щоб кричати «на поміч», бо він і сам не знав, від чого треба рятуватися.

Нагорі, на хорах, співають дівчата в чорному, невольниці віри. Як докір усім стоїть група поранених у халатах, дехто на костурах, хто з підв’язаною загіпсованою рукою, хто з забинтованою головою.

Час від часу виходить з вівтаря архієрей, оцей владика Неофіт, якого вчора він ладен був задавити за обідом, бо той так спокійно, — задоволений, що зустрівся в нею, — розмовляв, як звичайний собі чоловік, а сьогодні в золоченій ризі, в митрі удає з себе істоту, вищу за всіх, причетну до не відомих решті істин і таємниць, а насправді — Ігор певний — перепочине кілька хвилин у вівтарі і продовжує знову удавати. Усі щось удають. І він, Ігор, також. Але він не знає, що йому удавати. Де? З ким?

Він трохи не здригнувся. Це ж за три дні він стоятиме під вінцем з цією, яка стоїть зараз попереду нього, і вона стане йому найближчою людиною. Адже сам він цього хотів. Ніхто їх не силував, ніякі обставини не примушували, і товариші в полку та й усі знайомі молодики одверто заздрили йому. Гарна дівчина, княжна, з вищого кола. Багата спадкоємниця. Ох, заздрість людей! Вона також має неабияке значення і підштовхує, і народжує честолюбні бажання! А тут всі товариші гомоніли:

— Ач, яку принцесу наш Гарька запопав!

А все йшло до того само собою — зустрічі на вечірках, в театрах, візити на святах, гостювання влітку в їхньому маєтку, катання верхи на конях, все до того йшло, що його зарахували в «женихи», та ще й найбільш підходящого з числа претендентів, які, звичайно, в’юнами вилися навколо такої нареченої, а вона все перебирала, хоча їй уже минав 24-й рік. Загальна думка була за нього — «яка гарна пара». Для батьків мало значення, що ніякого натяку на розрахунки, вигоди шлюбу тут не могло бути. Ігор сам був забезпечений і тим, що лишили батьки, і тим, що записала тітка, і шлях у нього був уже відомий, цілком відповідний їхній «принцесі».

Ада була явно задоволена, коли він попросив її руки, стати дружиною, наче вона сама вже намітила його і була певна, що так і буде, і це йому тоді подобалось.

Вона була вихована, освічена, як належало у вищому світі, — себто він міг з нею розмовляти по-французьки, і по-німецьки, і по-англійськи, розумна — здавалось, дуже розумна, — адже як одразу розміркувала, куди поїдуть у шлюбну подорож, як налагодять життя у маєтку і яку половину віддадуть їм батьки у великій столичній квартирі. Все було легко і безтурботно, йому здавалось, що саме така жінка і мусить бути. Вони вже цілувались — після заручин. Правда, трошки холоднувато, не так бездумно і весело, як з подружками своїх офіцерських вечірок, або навіть, як ще кадетом був, з троюрідними сестрами та їхніми подругами, — тоді цілувалися, не замислюючись, для розваги, насолоди, завжди крадькома, що надавало запальності. З Адою це вже було дозволене і належне. Але холоднуватість він відносив до її дівочої цнотливості, незайманості, і це подобалось, так само як і її стримані листи на фронт, без ніяких ласкавих слів, але з підписом «Ваша Ада». На фронті товариші, звичайно, також заздрили, коли він одержував листи, і він вірив, що йому пощастило. Раніше йому навіть подобалось, що вона так гордовито тримається з усіма, а от обрала його. Він писав тьоті, що наречена його добре вихована, розумна дівчина і їй обов’язково сподобається, і все йшло як по маслу, а коли Ада написала, що батьки дозволяють, не чекаючи кінця війни, повінчатися, якщо він візьме відпустку на кілька днів, він, звичайно, зрадів.

Але він був інший — після боїв, трудного відступу, поранення, лазарету, де лежав і так багато думав. Він зрадів, що відірветься на кілька днів від важкого настрою, що оволодів ним. Товариші, які проводжали його, трохи звеселили. Аякже! Іде женитися! Жартували, що весілля відбудеться в монастирі, давали різні поради, це був привід знову для веселих розмов, жартів, дотепів. Правда, він сам, їхній улюблений, вірний товариш Гарька, був якийсь розгублений, але це відносили за рахунок рани і, підморгуючи, заспокоювали, що рана на нозі нічому не завадить. Він бачив, розумів, що й вони вже засумували по звичному затишку, теплу, ховають це за жартами, і не ображався, коли вони трохи переборщували.

Спочатку його здивувало, що, знаючи, яка коротка у нього відпустка і як, звичайно, він поспішає побачитися з нею, Ада зупинилася на кілька днів у Харкові, хоча мати Серафима запрошувала її приїхати раніше Потім Ігор навіть зрадів цьому — він трохи прийде в себе наодинці з тьотею, призвичаїться до нефронтового життя, взагалі у всіх відношеннях приведе себе в порядок навіть зовні, за чим він раніше завжди дбайливо стежив. Він бачив: тьотя дивувалася, як він змінився не зовні, а внутрішньо, тільки не виказувала цього. Може, тому вона була така рада полтавським гостям,