Богдан Іванович Сушинський - Ріка далеких мандрів

її усмішку, розпущене волосся. Мені навіть вчувається її голос: вона завжди розмовляє зі мною якось несміливо, аж нібито пошепки. Чому ми так мало часу проводили разом? Чому так рідко бачилися? А через кілька днів нам з матір'ю вже треба від'їжджати.

Я зриваюся з ліжка і починаю гарячкове одягатися.

— Куди ти? — вражено запитує мати.

— Я недалеко. Треба навідатися до школи.

Це напівправда. Я справді навідаюся до школи, але поспішаю зовсім не тому, що не можу обійтися без цих відвідин. Мені хочеться пошвидше побачити Інгу.

— Тут, звичайно, чудово, — зітхає мати, не бажаючи з'ясовувати мої справжні наміри. — І місця чудові. І люди. Але треба повертатися до Дністровська. Сам знаєш: дома стільки роботи! Хоч сьогодні пакуй валізки.

— А батько мріє про те, щоб ми перебралися сюди назавжди. Він говорив з тобою про це?

— Говорив, — ще проникливіше зітхнула мати. — Але я не погодилася. Хоча знаю, що ти його підтримуєш.

— Я вагаюся, — дипломатичне зауважую я, добре розуміючи, що від мене в цій складній справі мало що залежатиме. Все одно рішення буде за батьком. Остаточне рішення, ясна річ.

— Я, вважаю, що людина повинна жити не там, де вона збудувала три-чотири будинки, а там, де народилася і де од віку вічного живе її рід. її народ. Ми з тобою — українці. І батьківщина наша над Дністром, а не над Амгунню. Ти вже досить дорослий, щоб з тобою можна було говорити і про такі речі.

— Наша батьківщина над Дністром. Але й над Амгунню теж, — ще «дипломатичніше» зауважую я, відчуваючи, що мені не хочеться втрачати дорогоцінні хвилини на цю полеміку. Хоча водночас відчуваю, що мати має рацію: людина повинна жити там, де споконвіку жив її рід. Чингіс, напевне, теж погодився б із цим. Навряд чи він зміг би прожити решту свого життя над Дністром, де вже ніколи не зможе побачити оленя, навіть «на відстані трьох пострілів рушниці».

— Але ти добре розумієш, що саме я маю на увазі, — майже благаюче дивиться на мене мати. Так їй хочеться, щоб я погодився з нею, не встряваючи в полеміку.

— Якщо хочеш, давай спакуємо наші валізки вже сьогодні ввечері. — Батько подався у відрядження до Хабаровська. Там у нього якісь невідкладні справи, і ми не впевнені, що він встигне повернутися сьогодні чи завтра. Може статися так, що зустрінемося з ним уже в аеропорту. Тому мати, напевне, хвилюється. — Приготуємо їх заздалегідь і сидітимемо на них, наче на вокзалі.

Мати уважно дивиться на мене й усміхається.

— А якщо серйозно? — питає вона.

— Якщо серйозно, — зізнаюся, — я вже теж думав про наш переїзд сюди. Спочатку загорівся: звичайно, треба переїжджати! Нові місця, стільки цікавого! А тепер відчуваю, що вже почав сумувати за нашим Дністровськом, за лиманом, за сонцем, хлопцями… Тільки батькові не хотілося казати про це. Щоб не розстроювати. Йому теж, мабуть, нелегко вирішити зараз, що робити: повертатися на Дністер, чи залишатися на Амгуні.

— Мені здається, що за цей місяць ти підріс, став серйознішим, і… — вона хотіла сказати ще щось, але не сказала. Мабуть, вчасно схаменулася.

— Це тільки так здається, — кидаю уже з-за порога.

— Не барися! — навздогін мені кричить мати. — Сніданок уже майже готовий.

Але я не відповідаю. Я біжу на другий кінець селища, де в одній із кімнат довжелезного будинку живе Інга. Там я стою навпроти вікна і довго й терпляче чекаю. Мені не видно, що коїться у квартирі і чи є там Інга. Але твердо вірю, що рано чи пізно дівчина помітить мене. І вийде.

Одначе помітила мене мати Інги.

— Ти кого чекаєш? — поцікавилася вона, відчиняючи вікно.

— Нікого, — розгублено кажу і повертаюся, вдаючи, що маю намір іти геть.

— Ну, чого ти образився? — голос у неї схожий на Інгин. Та й сама вона теж дуже схожа на Інгу. Чи так не можна казати: що мати схожа на доньку? Але вони справді схожі. — Почекай хвилинку, зараз Інга вийде.

Через кілька хвилин Інга справді вийшла. На щастя, вона не запитувала, чого стою тут і чого мені треба. Вона ніколи не запитувала таке, і я був щиро вдячний їй. Цього разу ми пішли не до річки, а, поминувши недобудовану лікарню, опустилися з пагорба й опинилися у розлогій долині, якою просувалася до Нордана залізнична колія.

Сонце вже зійшло, але ранок ще був досить прохолодним, і воно, велике і блідо-червоне, зависло десь під високим попелясто-блакитним куполом неба. Таким же попелясто-блакитним і холодним, як вода в Амгуні. Ще тільки минав серпень, але я вже помітив, що ранки стають щораз холоднішими. Дивно. У нас на Україні ночі в серпні найтепліші, і вода в Дністрі теж найтепліша. Та все одно я дивлюся на сонце, не високе і прозоре, як лід-ясенець, небо, на великого птаха, що поволі кружляє над долиною, і намагаюся запам'ятати все це. Цей день, це небо, цього птаха; себе й Інгу на схилі Норданського узвишшя… І мені стає страшно від усвідомлення, що все це скороминуще. Що незабаром літак перенесе мене за тисячі кілометрів звідси. А потім й Інгу. А цю красиву долину з малесенькими іржаво-буряковими озерцями засипле снігом і закує мороззям.

— Ви від'їжджаєте в суботу? — стиха запитує Інга, намагаючись встежити за моїм поглядом.

— В суботу. А від кого ти дізналася? Я оце тільки збирався сказати тобі про це.

— Здогадалася. Просто якесь передчуття… Сьогодні я чомусь прокинулася з думкою, що ти їдеш. І ми ніколи більше не побачимося.

Я хотів сказати, що прокинувся з такою ж думкою. Але не наважився. А раптом не повірить. Адже не може бути, щоб двоє людей, прокинулися з однаковими думками. Не може!

Ми стоїмо на пагорбку. Інга опустила очі і старанно розриває носком черевика порослу мохом купину, посеред якої вип'явся кошлатий пагінець модрини. А я тим часом милуюся її смаглявим обличчям, чіткими обрисами губ, чорним волоссям, зібраним у