Юрій Андрійович Міцик - Св. Петро Могила

св. Петро Могила мусив приділити увагу безпосередньо полемічній боротьбі. Якраз у цей час, 1642 р., Касіян Сакович, покинувши вже не тільки Православну Церкву, але й унію, став римо-католицьким ксьондзом і у своїй новій книзі «Епанортосіс albo Perspectiwa…» здійснив грубі нападки на східний (візантійський) обряд, спільний для православних та уніатів, у традиційному для ренегатів запалі не посоромився звинуватити русинів-українців у темноті та неосвіченості. У відповідь св. Петро Могила, ймовірно, за допомогою декого зі своїх сподвижників, написав гостру й дошкульну відповідь, видрукувавши її окремою книгою «Літос abo kamień…» (К., 1644). На підставі глибокого розуміння духу й літери Святого Письма, великого комплексу богословських та історичних джерел він ущент розбив аргументи Саковича, довів, що православне віровчення та обряд ґрунтовані на Христовій науці й апостольських традиціях. Не приховуючи недоліків у побуті українського духовенства, київський митрополит чітко вказав на їхню основну причину – тяжке становище Православної Церкви під владою католицької держави. При цьому святий, будучи дуже критичним щодо особи Саковича, не переніс свій запал на Католицьку Церкву в цілому, шануючи почуття її вірних. «Літос» приніс його авторові заслужену славу, а про потужність аргументації митрополита свідчить уже той факт, що римо-католицька сторона не спромоглася на солідну відповідь, а своє невдоволення звернула проти Саковича, який зробив їй ведмежу послугу.

Завершивши одну фундаментальну працю, св. Петро Могила всі зусилля спрямував на наступну. На порядку денному було створення «Требника», тобто викладу молитов, відправ, чинопослідувань, які стосуються виконання різноманітних таїнств і треб (хрещення, миропомазання тощо). До того використовували українські друковані требники, які мали чимало недоліків, так само, як грецькі рукописні, часом доводилося застосовувати католицькі требники. Знову виникла гостра проблема виправлення та очищення богослужбових книг, створення нових. Показовий, комічний і водночас сумний приклад наводив сам св. Петро Могила, коли згадував про молитву до баби-повитухи, яка мала сповивати маленького Христа: «А звідки баба-повитуха влізла в требники, я не знаю», бо ж «Спаситель наш, народившись, ніким іншим був повитий, тільки самою Пречистою Дівою, а повитуха нічого там діяти не мала», про цю бабу не згадують святі євангелісти. Так само «влізла» до стрятинського требника церемонія про причастя богоявленською святою водою, що є нічим іншим, як забобоном. Тому св. Петро Могила був змушений звернутися до грецьких, латинських (якщо вони не суперечили православній традиції) і слов’янських джерел, провести гігантську роботу з їх узгодження й виробити належні богослужбові чини, викладені в надрукованому у Києві «Требнику» обсягом понад 1600(!) сторінок. Ця книга складається з трьох частин: 1) виклад чинопослідувань таїнств; 2) послідовність освячень та благословень церкви та церковних речей, будинків, колодязів та ін.; 3) чини молебнів та молитов на різні випадки, де вони не суперечили правам. Святий використав також деякі рукописні требники, врахував наявну практику, усні перекази. Він очистив і виправив текст, водночас поповнив «Требник» на 20 чинів, залучив низку нових, появу яких викликало саме життя. Окремі частини твору можна розглядати як своєрідні посібники з гомілетики й красномовства взагалі, вони містять зразки проповідей. Цей твір, як і «Православне сповідання», розроблене святим, розширення ним сфери вживання української мови в церковних книгах та відправах сприяли витворенню єдиного комунікативного простору української культури та прискорили процес українського націотворення.

Хоча «Требник» був написаний у православному дусі, московські богослови спочатку засудили його на своєму Соборі 1690 р., а московський патріарх Адріан навіть наказав його спалити разом з багатьма іншими книгами українських та білоруських богословів ХVІІ ст. (Л. Барановича, І. Галятовського, С. Полоцького, Ф. Софоновича та ін.). Синод РПЦ у 1757 р. реабілітував «Требник», за 10 років знову заборонив, але потім таки дозволив використовувати його в церковній практиці.

«Требник» був останньою прижиттєвою книгою Петра Могили, і святий ще встиг побачити її у видрукуваному вигляді. Ще важливіший проект – нове видання Біблії – йому, на жаль, уже не судилося здійснити. Відомо, яких зусиль і коштів вимагала свого часу від гуртка князя Костянтина ІІ Острозького підготовка тексту виданої Іваном Федоровим (Острог, 1581) Біблії, яку, до речі, добре знав святий. Однак Острозька Біблія була неповною, тому постало питання перекладу Святого Письма українською мовою, принаймні мовою, ближчою до української, ніж та, якою була видана Острозька Біблія. Глибокий інтерес до цієї справи виявив св. Петро Могила. В його бібліотеці було кілька видань Біблії грецькою й латинською мовами, Біблія німецькою мовою, видана 1519 р. в Лейпцигу, П’ятикнижжя єврейською мовою, а також чимало тлумачень до цих видань, зроблених М. Лютером, Ф. Меланхтоном й іншими вченими-протестантами, які започаткували переклади Святого Письма національними мовами. Готуючись до власного перекладу Біблії українською мовою, святий власноручно зробив чимало виписок із різних видань, а лаврський гравер Ілля підготував для майбутнього видання Старого Заповіту багато відбитків гравюр і мідьоритів (із них близько 140 збереглося). Для їх виконання Петро Могила надав Іллі як взірець так звані «Лицьові Біблії» європейських майстерень, зібрані в альбом нідерландським видавцем Фішером (Піскатором). У передмові до «Тріоді» (Львів, 1642) сказано, що св. Петро Могила багато працював над виправленням Біблії і планував видати її якнайшвидше, уже збирав кошти на це. Але смерть не дала змоги святому довести цю справу до кінця, а матеріали, які стосуються підготовки до друку тексту Святого Письма, не збереглися, принаймні досі їх не виявили…

Плани створення Київського патріархату

Ідея створення Київського патріархату, тобто Помісної Автокефальної Української Православної Церкви, сягає корінням мало не апостольських часів. Варто вказати на функціонування на території Південної України та Криму двох автокефальних утворень (Скіфської та Херсонеської єпархій), які втратили свою автокефалію лише внаслідок суто зовнішніх обставин (нищівних нападів кочовиків) у першій половині V ст. Формально ця автокефалія була скасована рішеннями ІІ Вселенського (Халкидонського) Собору 451 р. Певне прагнення до автокефалії фіксується і за часів київських князів св. Володимира Великого, Ярослава Мудрого та їхніх нащадків, про що свідчать насамперед обрання без благословення константинопольського патріарха митрополитів св. Іларіона та Климента Смолятича. На ці прецеденти посилалися й учасники Київського Собору 1415 р., який так само обрав митрополитом Григорія Цамблака.

Принаймні у ХVІ ст. ця ідея знову відроджується, зокрема про Київський патріархат першим заговорив тоді