Максим Анатолійович Бутченко - Петлюра. Боротьба

— Чого стала, бодай тебе грець побив. Геть оглухла?!

— Діду, може, її просто попросити?

— Це як?

— Ну, знаєш, коли з тваринами поводишся так само, як з людьми.

— Е, синку. Зараз навпаки, з людьми — як із тваринами поводяться.

— Твоя правда, діду. Твоя.

— Ану спробуй, дорогенький. Скажи їй кілька ласкавих слів. А то я вже геть старий, із саней не злізу.

— Гаразд.

Симон Васильович підійшов до кобили, яка, похнюпившись, так і стояла посеред дороги. Вона спокійно дивилася вниз і, здавалося, нікого не помічала. Її густа грива звисала, великі вії на очах тремтіли від вітру. Петлюра погладив її по голові, потріпав гриву. Механізм у кобилі завівся — і м’язи заворушилися, шестірні зарухалися, коліщатка закрутилися. Тварина підняла голову й подивилася на людину. Її карі очі були наповнені бурою рідиною; можна було подумати, що у цьому кароокому вирі крутилося все невисловлене, недоотримане, нездійснене нею — нібито вона шкодувала про своє життя. Чи це здавалося Симонові Васильовичу, чи кобила справді про це думала, — ніхто точно не скаже. Але жалюгідний вигляд тварини, яка, у полоні старості, у чіпких обіймах років, ніби шкодує про своє минуле, про життя, що виявилося затиснутим у лещата розчарування, — навіював на Петлюру незвичні для нього думки. Так, у коробці свого тіла, у каркасі з кісток, м’язової тканини, сухожилок, судин зберігалася душа тварини, наче в скриньці, — і якщо відкрити її, то можна було побачити, що зіткана вона зі щільної, як кропива, сірої тканини жалю.

— Дурниці. Чому раптом кобила повинна шкодувати про минуле? — прошепотів Симон.

— Що ти сказав, синку? — глухуватий старий усе одно зміг розчути фрази Петлюри.

— Кобила твоя сумує про минуле, — раптом бовкнув Петлюра.

— Кого? Що? Коли? — здивовано проторохтів дід.

— Саме так, — підіграв йому Симон Васильович.

Старий закректав, немов іржавий чан, який трохи здавили, зліз із саней і, шкутильгаючи, підійшов до кобили й Петлюри.

— Що вона тут робить? Я ж не дозволяв! — з категоричною впевненістю заволав старий.

— Нічого, нічого. Вона не буянить, — спробував заспокоїти Симон Васильович.

Але дід не вгамовувався — обійшов кобилу, оглянув.

— То чого ж вона хоче? — раптом майже скрикнув старий.

Кобила понуро глянула на господаря. Петлюра хотів було сказати, що тваринка шкодує про те, що минуле, мов пісок, усмоктує її в бархани давнини, і вона занурюється в піщані спогади — безпорадна у своєму бажанні щось змінити. «Минуле — це найкращий звинувачувач совісті», — подумав Симон Васильович, але сказав інше:

— Сіна, певно, хоче.

Потім іще раз погладив кобилу. Старий закректав, поскрипів і знову поплентався до саней, понишпорив у тонкому шарі сіна, що було розкидане по настилу рами, зібрав свіжіше й відніс кобилі. Та взяла корм, ліниво пожувала, а потім зробила кілька кроків, звільнивши проїжджу частину. Машина завелася, усі повернулися на свої місця. Старий сів на сани, недовірливо поглядаючи на свою кобилку, і бурмотів собі щось під носа. Водій поглядав на дорогу, а Симон Васильович раптом задумався, задивившись у вікно.

— Минуле все одно наздожене, навіть якщо ми намагаємося сховатися в майбутньому, — пробурмотів він.

— Що, перепрошую? — запитав водій.

— Ні, нічого. Думки вголос, — відповів Петлюра.

— Думки — це не найстрашніше в житті, — мовив шофер.

Симон Васильович усміхнувся. Минуло вже п’ять днів з того часу, як вони перемогли. Спочатку ніхто в це не бажав повірити. Січовики прорвалися з півдня до Києва, пробилися через Новоград-Волинський. Уже після обіду стрільці захопили залізничний вокзал і пішли на Хрещатик. Солдатів, вірних гетьманові, було не більше 3 тисяч, мали 43 гармати й 103 кулемети. Петлюрівців було в десять разів більше. Одночасно в місті почалися повстання.

Гетьман до останньої хвилини пручався і не хотів поступатися владою. Відомо, що о 13 годині до нього прийшла делегація українських і земських діячів, які просили його зупинити кровопролиття. За годину Павло Петрович підписав відмову — Гетьманщина припинила існування. «Обговоривши вимогу Директорії, Рада міністрів вирішила скласти із себе повноваження і передати владу Директорії», — тоді ж ухвалили в уряді колишнього гетьмана. Разом із владою була передана й державна скарбниця, три більйони карбованців. Це був новий шанс для У.Н.Р.

Спочатку Петлюра хотів в’їхати до Києва на білому коні, якого йому подарували січовики. Але Винниченко одразу відкинув цю ідею, оголосивши, що не дозволить нікому показувати свою браваду.

— Це, товариші, курям на сміх. Що ми — буржуазна держава? Чи директор у Директорії у нас один — товариш Петлюра? — запитував Володимир Кирилович.

Він іще довго говорив про трудовий народ, який пригноб­люємо, і що слід цю класову несправедливість знищити.

— Скличемо Конгрес трудового народу, в який зможе обиратися лише робітничий клас. Як тільки настане мир, влада від Директорії перейде Конгресу. Зробимо восьмигодинний робочий день, віддамо землю поміщиків у володіння селянам без права викупу. Товариші, це час великих змін для соціалістичної держави. Це я вам кажу, голова Директорії, — палко проголошував Винниченко.

Уже тоді було вирішено створити коаліційний уряд, який очолив есдек Володимир Чеховський. Серед членів Кабміну були майже всі українські партії і навіть міністр єврейських справ, який повинен був допомагати євреям з майбутньою автономією.

— Усе добре, але знову нас тягнуть не туди, — шепотів Олександр Петлюра своєму братові після засідання Директорії.

— Так, але я нічого не можу з цим удіяти. Бачиш, який час — люди захоплені соціалістичними ідеями. І не сам я тут воюю, щоб усе вирішувати, — говорив Симон Васильович.

— Якщо й так, то багато хто з людей незадоволений лівим курсом. І ти це добре знаєш, — продовжував Олександр.

— Головне, щоб була демократія, розумієш. Як я можу перестрибувати