Євгенія Подібна - Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

колеса, ламались машини, хтось труївся, хтось запізнювався. Ми їхали через Оленівку, Докучаєвськ. У Докучаєвську люди дуже агресивно на нас реагували, це дуже запам’яталось. Зупинились у Кутейниковому, там було багато розбитих будинків. 18 серпня ми їхали через Грабське. Там біля багатоповерхівок валялись тіла сєпарів, що вже розкладалися, спалений танк… Вже надивились наче багато всього — і тіл, і техніки спаленої, але тут дискомфорт такий був… наче «чуйка»…

Часто згадую одну жінку — ми в Кутейниковому пішли в магазин — «Філін», я і «Масяня» — купити цигарок. І вона каже: «В нас тут є люди, які підтримують ту сторону. Може, ви наведете порядок. Я готова вам допомогти, чим зможу». І місцеві це чули. Боюсь подумати, що зараз з нею… Взагалі що ближче до кордону — то гірше до нас ставилися місцеві, вони були настільки накручені проти нас — пропаганда там добре зробила свою справу.

В Грабському нам дали наказ закріпитися на переїзді. По нас почали працювати міномети, ми перейшли на Кобзарі. Якось виникало відчуття часом, що нас наче заманюють у місто, бо міни весь час лягали за нами. Ми пересунемось — вони знову обстрілюють, і знову все лягає за нами. І так ми зайшли в Іловайськ 18-го ввечері. Там була зведена рота під командуванням «Апіса», перша штурмова розміщувалась. Я мала там пробути буквально добу, але затрималась на 12. У той день я не захотіла спати в школі, де наші розмістилися, от не знаю, чому. Залишились у машині ночувати. А вранці — перший страшний обстріл.

В Іловайську дуже прямі вулиці. Вони проглядаються ідеально. Семен дав наказ зайняти школу за пішохідним мостом у місті й закріпитись там. А ми почали шукати дорогу, якою могла б зайти техніка з правого боку Іловайська. Було нас тоді дванадцятеро. Дивлюся — їде «дев’ятка» «Нива», з кулеметами, автоматами. Частина наших пішли в дозори, а ми стоїмо і дивимось, хто це такі… Проїжджають повз, дивляться на нас, ми — на них. Я ще дверцята зачиняю, щоб вони проїхали, один з них киває, мовляв, дякую. А потім бачу, а на їхній машині написано «Оплот», я навіть не зорієнтувалась, що це… Передаємо по радєйці: «якийсь «Оплот» проїхав». А у відповідь — мати: це ж вороги! Отаке там було — повна плутанина і хаос.

Потім була зачистка депо. Полонений був один цікавий, словак. Одягнений — наче на сафарі приїхав, але ідейний. Тоді ж почалися втрати — «Шульц», «Скіф»… Біля АТБ працював ворожий снайпер. Шикарно працював. Стріляв у шию. Одного підстрелить, інший біжить рятувати — він «знімає» наступного… Ми спустились у підвал. Там повно людей, і у всіх паніка: «Нас прийшли бандерівці вбивати». Вони були не те що погано налаштовані — у людей був просто нереальний страх перед нами. Ми виводили їх, перевіряли про всяк випадок — раптом між цивільних затесався хтось з бойовиків — і відпускали. А вони чекали, що ми їх розпинатимемо… Хаотичні бої були. Хтось із кущів вискочив, відкрив вогонь і сховався десь. А ти стоїш і не знаєш, куди стріляти. І перші дні в Іловайську були такі.

Зі «Скіфом» ми часто про мову дискутували, він був дуже ідейним україномовним, а я — російськомовна. В нього був дико заразливий сміх. Чудова людина була. Ми тоді стояли біля школи вже. Завели полонених, пораненим надають допомогу, а тут виносять «Скіфа», мертвого… Шок. Дехто з поранених помирає… Наступної ночі — жахливий обстріл. Запустили ліхтарі, й було світло, як удень, — такого не забудеш. І почалося — «Гради», міномети… «Філін» загнав нас у погріб. Вилізли — згоріла техніка, знову поранені. А потім стало відомо — вихід з Іловайська неможливий.

День Незалежності запам’ятали надовго — це був страшний обстріл, ми з погреба не вилазили. 25 серпня ще були люди, які пробували виїжджати з міста. Були «герої», які приїжджали на день-два, лякалися і тікали. Були ті, хто виїжджав — мовляв, полонених треба супроводжувати — і зникав. А тепер кричать на все горло, що вони — герої Іловайська. Щодня хтось помирав… Постійно… Ми вже розуміли, що ми оточені, й прийшов відчай. І ми кричали пісні. Часом уже навіть у погріб не спускалися під час обстрілів — просто волали пісні. Це вже була неадекватна поведінка, але так ми, мабуть, намагалися викричати свій відчай і страх.

27-го числа була спроба прориву. Обговорювались можливі шляхи відходу — через Моспіно, Харцизьк. 28 серпня оголосили режим тиші. І тоді вони знахабніли — на десять метрів часто підходили, просто дивилися: ми на них, вони — на нас. А вранці почався вихід колони. Було страшно. Це була дорога на Грабське, пряма. Спалені машини стояли на шляху. Ми проїхали повз бійців 93-ї бригади, — вони мали нас замикати. Якщо спершу було страшно, то доїхавши до Грабського, ми вже заспокоїлись, увімкнули радіо, там якась попса грала. «Кошка» сміялася, що купить собі курку, щойно ми доїдемо, «Док» жартував, що нап’ється.

До Многопілля ми взагалі їхали спокійно, вже розслабились, думали, що все закінчилося — постійні обстріли, смерті… Ми, наївні, тоді вирішили, що все позаду. Агрономічне проїхали. Там «Миротворець» і «Дніпро-1» стояли. Хоча й літо, але було дуже холодно. Я тоді «змародерила» куртку, бо просто невимовно було холодно — аж зуби цокотіли. Ми зустріли військове керівництво, вони саме вели переговори з росіянами — на яких умовах нам дають коридор. Потім до нас обернувся генерал Хомчак і каже: «Ну що, дівчата, прорвемось?» А ми ще здивувалися — ну звісно, прорвемось, до чого такі питання? «Філін» передбачав, що можуть бути проблеми в районі Старобешева — там були неконтрольовані райони, і там могли бути росіяни. До нас уже дійшли чутки, що ми маємо справу не з сєпарами і козачками, а з регулярною російською армією, але я все ще повірити не могла, що почалося повномасштабне вторгнення.

Потім була команда «по машинах». Ми вирушили в бік Красносільського — і тоді почався перший мінометний обстріл. Ми влетіли в якийсь будинок, і одразу в погріб, уже просто на автоматі. Собачку вбило осколками поряд. Потім знову: «Колона! Рух!» Маяв білий прапор. Колона розтяглась невимовно, і ми рушили. І тут по нас відкрили вогонь, і почався просто розстріл колони. «Зелений коридор» перетворився на коридор смерті. Ця дорога була в них добре пристріляна, тож кожен постріл був прицільним: постріл — по машині, постріл — по машині. Ми просто не могли повірити очам.