Сюецінь Цао - Сюецінь Ц. Сон у червоному теремі

Дайюй нічого не зрозуміла, але Таньчунь і її сестри знали: йдеться про Сюе Паня, старшого сина тітоньки Сюе, що жив у Цзіньліні. Нещодавно він учинив убивство й думав, що це зійде йому з рук — адже він був із багатої та знатної родини. Одначе справа розглядалася в суді області їнтяньфу, його дядькові, Ван Цзитену, сповістили про це в листі. От він і вирішив попередити пані Ван, а також написав, що її сестра з дітьми їде до столиці.

Чим завершилася ця справа, ви довідаєтеся з наступного розділу.

Отже, Дайюй та її сестри прийшли до пані Ван саме, коли вона розмовляла з жінками, присланими дружиною її старшого брата. Йшлося про те, що на її племінника Сюе Паня подали в суд, обвинувачуючи його в убивстві. І оскільки пані Ван була зайнята, сестри вирушили до Лі Вань, удови покійного Цзя Чжу. Він помер зовсім іще молодим, залишивши після себе сина Цзя Ланя, якому виповнилося нині п’ять років і він уже почав ходити до школи.

Лі Вань була дочкою Лі Шоучжуна, відомого чиновника зі Цзіньліна. Колись він обіймав посаду Завідувача узливання вина[41] в державному училищі Гоцзицзянь. Якийсь час у їхньому роду було заведено давати освіту й чоловікам, і жінкам. Але Лі Шоучжун належав до того покоління, коли жінок перестали вчити за принципом: «Чим менше дівчина освічена, тим більше в ній чеснот». Тому Лі Вань прочитала тільки «Чотирикнижжя для дівчат» і «Життєпис знаменитих жінок», сяк-так вивчила ієрогліфи й знала кілька імен мудрих і доброчесних жінок колишніх династій. Головним її заняттям були шиття й рукоділля. Тому ім’я їй дали Вань — Білий шовк, а прізвисько Гунцай — Майстерна швачка.

Рано овдовівши, Лі Вань, хоча жила в достатку й розкоші, так схудла, що була схожа на засохле дерево, ніщо на світі її не цікавило. Всю себе вона присвятила вихованню сина й служінню батькам покійного чоловіка, а на дозвіллі разом зі служницями вишивала або читала вголос.

Дайюй була в будинку гостею, але сестри ставилися до неї як до рідної. Єдине, що турбувало дівчинку, — це її дуже старий батько.

Але залишимо поки Дайюй і повернемося до Цзя Юйцуня. Ви вже знаєте, що він дістав призначення в їнтяньфу й вирушив до місця служби. Заледве він став на посаду, як до суду надійшла скарга: дві родини затіяли тяжбу через служницю й справа дійшла до вбивства. Цзя Юйцунь розпорядився негайно доставити до нього на допит позивача.

— Убито мого хазяїна, — сказав позивач. — Він купив дівчинку, як потім з’ясувалося, у торговця живим товаром. Гроші ми заплатили, але хазяїн вирішив дочекатися щасливого дня, щоб увести дівчинку в дім. Але торговець тим часом устиг її перепродати в родину Сюе, що славиться своєю жорстокістю й до того ж досить впливова. Коли ми прийшли заявити свої права на дівчинку, юрба здоровенних служників накинулася на мого хазяїна й так його побила, що він незабаром помер. Убивці зникли безслідно і хазяїн їхній також. Залишилося всього кілька людей, ніяк не причетних до справи. Я подавав скаргу за скаргою, але минув рік, а справою цією ніхто не зайнявся. Прошу вас, шановний, зробіть милість, заарештуйте лиходіїв, і я до кінця днів своїх пам’ятатиму ваше благодіяння!

— Як же так? — закричав Цзя Юйцунь. — Убили людину й утекли! Невже-таки жодного не затримали?

Він не гаючись розпорядився видати судовим виконавцям вірчу бирку на арешт усіх родичів убивці, взяти їх під варту й учинити допит під тортурами. Але тут раптом Цзя Юйцунь помітив, що брамник, що був тут же, робить йому знаки очима.

Цзя Юйцунь покинув залу, пройшов до потаємної кімнати й відпустив служників, залишивши тільки брамника.

Той запитав про здоров’я Цзя Юйцуня й мовив з посмішкою:

— Минуло майже дев’ять літ відтоді, як ви почали підніматися посадовими щаблями, пане! Навряд чи ви мене пам’ятаєте.

— Обличчя твоє мені начебто знайоме, — сказав Цзя Юйцунь. — Де ми з тобою бачилися?

— Невже, пане, ви забули рідні місця? Храм Хулумяо, де жили дев’ять років тому?

Тільки зараз у Цзя Юйцуня спливли в пам’яті події тих днів і маленький послушник із храму Хулумяо. Після пожежі, залишившись без даху, він став думати, як би без особливих зусиль заробити собі на шматок хліба, і коли стало несила терпіти холод і стужу в дворі, просто неба, відпустив собі волосся й влаштувався брамником у яминь. Цзя Юйцунь нізащо не впізнав би у брамникові того самого послушника.

— Он воно що! — вигукнув Цзя Юйцунь, беручи брамника за руку. —