Тарас Лютій - Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства

Містерії Осіріса розігрувалися на кшталт театрального дійства, що відтворювало боротьбу з ворогами, де глядачі оплакували смерть бога під гучне голосіння та нанесення собі каліцтв, а потім бучливим тріумфуванням зустрічали його воскресіння. Єгиптяни сподівалися, що, вдаючись до магії такого ґатунку, після смерті вони уподібняться цареві підземного світу, а в країні мертвих навіть зможуть перетворитися на самого Осіріса, якому дивовижним чином вдалося перемогти смерть.

Інші — елевсінські містерії — влаштовувалися на честь Деметри, матері Землі, та її доньки Персефони, котра стала богинею в підземному царстві Аїда. Згідно з міфом, Аїд викрав Персефону і утримував у своїх володіннях. Деметра тяжко переживала цю втрату — і тоді все живе починало невідворотно гинути. Обурений Зевс наказав Аїду повернути Персефону, але той завбачливо примусив її скуштувати гранатового зернятка, аби вона ніколи не забувала його підземний світ. З того часу Персефона перебуває дві третини року на землі, а ще третину — в Аїді. Царство Аїда розкривалося перед глядачами з усіма його пристрастями і чудовиськами. Учасники містерій поділяли страждання Деметри й усього надземного світу під стогони та зойки німф. А коли Персефона поверталася, знову наставали часи довгоочікуваних веселощів. Однак завершувалася ця історія все таки сумно — Персефона повинна була повертатися до Аїда.

В елевсінських містеріях душу людини розуміли як таку, що належить до вищих світів, де, звільнена від матеріальних пут, вона тільки і зможе бути сама собою. Фізична природа людини нагадувала могилу душі. Похмурий мотив містерій означав неможливість душі хоч якось виразити себе, а її обумовлене тілом конання вказувало на істотну людську обмеженість. Суть елевсінського вчення полягала в тому, що людина після смерті може стати досконалішою, аніж була за життя. Але якщо вона не подолала марнославства земного існування, в іншому світі їй таки доведеться скніти в довічній агонії[67].

Уже йшлося про те, що містерії на честь Діоніса виявляли культ вина, оргій, буйства і свободи, відмову від норм. Його прибічниками ставали ті, хто ніяк не міг відшукати виходу для своїх розбуялих душевних сил. Це були зазвичай жінки, які перетворювалися на час містерій на вакханок або менад. Вони мали надто активну уяву, водночас їхня розважлива частина душі була «притуплена» або «змінена». Поза тим, містерії мали відверто еротичний характер. Коли жриці падали знесиленими, очевидно, відбувалися обрядові дії шанування землі через масові злягання. Але стати менадою було небезпечно. Деякі з них могли і не «прокинутися» після цього шаленого сну.

Криваві жертви на честь Діоніса часто згадуються в міфі про Діоніса-Загрея. У критських містеріях розігрувалася сцена смертних мук бога, що шаленіє. Учасники торжества, розірвавши зубами живого бика, блукали лісами і викрикували, несучи попереду скриньку і стверджуючи, що у ній лежить серце бога. Какофонія флейт і тимпанів імітувала звуки брязкалець, що належали до іграшок Загрея. Оскільки Діоніс часто з’являвся як бик або цап, використання їх як жертовних тварин та причащання їхнім м’ясом означали поєднання з божеством через поїдання його плоті.

Дещо незвичним був фригійський культ Аттіса, що має за першооснову легенду про немовля, яке покинула мати біля вод Галла. Коли Аттіс виріс, його полюбила Мати богів — Кібела, наказавши не служити жодній жінці, окрім неї. Проте він пристрасно закохався у німфу Сангарію, за це Кібела запаморочила його розум. У цьому стані Аттіс оскопив себе і лише тоді отримав прощення від ревнивої богині.

У містеріях, присвячених Аттісові, первосвященик розтинав вени на руці, а жерці доводили себе до стану екстатичного шаленства музикою кимвалів, барабанів та флейт. Вони кружляли у містичному танку і, втративши відчуття болю, завдавали собі рани глиняними черепками, заливаючи кров’ю вівтар.

Подібна доля спіткала й Адоніса. Лукіан у творі «Про сирійську богиню» описував свято мученицької смерті та воскресіння цього сирійсько-фінікійського бога. У Біблі було велике святилище Афродіти біблоської, де справлялися оргії на честь Адоніса, пораненого в цій країні вепром. Вшановуючи пам’ять про його страждання, місцеві жителі щороку мордували себе. Бога оплакували і справляли оргії, всією країною ширився великий сум. Потім приносили жертву Адонісу як померлому, а наступного дня розповідали, що він живий і відійшов на небо[68].

Засновником релігійного вчення орфіків уважався міфічний поет Орфей, який винайшов музику та поезію. Його дружина, німфа Евридіка, загинула від укусу змії, а Орфеєві довелося спуститися в Аїд, щоби повернути кохану. Музика Орфея приборкала Цербера, Ериній та Персефону. Саме Персефона й дозволила повернути Евридіку, але за умови, що він не оглянеться на її тінь і не спробує заговорити з нею, допоки не вийде на денне світло. Проте через нетерплячість Орфей так і не зміг врятувати дружину, та й сам він загинув від рук розгніваних менад.

Орфізм спирався на вчення про дві сутності людини — божественну та низьку (титанічну). Маючи глибокий зв’язок із діонісійною міфологією, особливо під впливом легенди про смерть Загрея від титанів, які його з’їдають, серед орфіків утверджується переконання, що всі люди разом із грубим єством мають іще й частку від божественного Діоніса. Головним завданням кожної людини є очищення від титанічної скверни. «Таїнствам і обрядам Орфея притаманний культ землеробства. Міф, за яким він зачаровував та заворожував усе, алегорично нагадує про те, що завдяки одомашненим плодам, які приносить землеробство, він зробив свійською всю природу та спосіб життя диких звірів, а також приборкав і викоренив заховане в душах звірине начало»[69].