Оксана Каліна - Про життя

прохання про вибачення. Та хіба можна вибачити знівечені життя: мамине, її, братове?

Батько стиснув Танині пальці ще сильніше. І раптом вона мимоволі прошепотіла:

— Іди з миром…тату, — ніколи вона його раніше так не називала.

В ту ж мить батькова рука безсило опустилась і його не стало.

— Мамо, мамо! — перелякано закричала Таня матері, яка саме заходила в двері палати, — батька вже нема!

Але мама дивилась не на покійного, а на дочку.

— Доню, — сказала вона і сльози заблищали в неї на очах, — ти не заїкаєшся.

Той, кого любиш…

Вони зустрілися випадково, у маршрутці. Ольга довго вертіла головою, не з змозі зрозуміти (бо автобус був переповненим), чий погляд, ніби розпеченим цвяхом, пропікає їй спину. Вона завжди була чутливою до таких речей. Коли терпіти стало вже не сила, тихенько вилаялась про себе і нетерпляче повела плечима.

«Ось нехай маршрутка трохи розвантажиться, — зі злістю подумала вона, — я тому «споглядачу» очі повидряпую». Вона чомусь була впевнена, що так уважно на неї дивиться саме мужчина.

Взагалі то Ольга аж ніяк не була злою, і увага чоловіків була їй приємною. Та й сама вона, чого гріха таїти, просто обожнювала пококетувати і «построїть глазки». Але от таких поглядів просто терпіти не могла. Була в Ольги одна особливість, про яку вона не дуже розповідала (аби не подумали, що несповна розуму): саме такі пропікаючи погляди, бувало, передавили Ользі «шматок» негативної енергії, якщо думки у «споглядача», чи «споглядачки» були не зовсім хороші. Тоді до вечора в неї піднімалась температура, все тіло ломило, ще й ввижалось казна що. З часом Ольга навчилась давати лад такому стану і позбавлятися негативу, але таких поглядів все одно не любила.

Хвилин через п'ятнадцять маршрутка і справді розвантажилась. Ольга мала надію, що «споглядач» теж вийшов на якійсь зупинці, але ні, спину знову почало пеком пекти.

«От зараза, — подумала вона, — витріщився, ніби я міс Всесвіт. Агов, чоловіче, на мені з десяток зайвих кілограмів, а в паспорті вже й не гріх дату народження виправити».

Але того, хто витріщався на Ольгу, мабуть, подібні дрібниці не хвилювали.

«Та де ж ти є, — подумала вона, оббігаючи поглядом салон авто, — ховаєшся, чи що? Ану, виходь із сумрака», — згадала вона фразу з якогось містичного серіалу.

І раптом… Ольга аж очі заплющила від несподіванки, потім хапонула ротом повітря, затримала дихання, намагаючись заспокоїтися. «Тихо, тихо, кому сказала!» — вмовляла вона серце, яке розходилось, мов шалене.

Їй просто необхідно було заспокоїтися, інакше вона не зможе подивитися в очі тому, хто підійшов до неї вже ось зовсім близько.

— О, наше вам здрастє, — Ольга, намагаючись приховати страшенне хвилювання, церемонно вклонилась невисокому міцному мужчині, що пробирався їй на зустріч, — а чого це ми не на власних «колесах»? Зауважали «обчєствєнний» транспорт? У тебе, Руслан, раніше крепатура спостерігалась від 10-ти хвилинного стояння в маршрутці.

«Що я мелю, — подумала Ольга, — п'ять років не бачились, а я про якусь крепатуру. Ніби більше сказати нічого. От дурний язик».

Руслан посміхнувся.

— «Колеса» в ремонті. А ти все така ж — язик, мов бритва. Самостійна й незалежна. Мало біди своєю самостійністю наробила? — Руслан помовчав, — І така ж гарна, — раптом тихо додав він.

Ольга знітилась. Чому вони розлучились з Русланом? Та хто знає… В таких випадках кажуть: нашла коса на камінь. Наїлась Ольга вже тої самостійності по саму зав'язку і з тих пір зрозуміла одну просту річ: красивих, багатих, розумних може бути багато, але той, кого любиш — один.

Вона боялась підняти на Руслана погляд, бо він дивися на так, що ще хвилина — і вона плюне всі обов'язки, на всі «потрібно» і «що скажуть люди» і піде за ним, куди завгодно. Але ж не можна… Вона — дружина і мати сімейства.

— Подивись на мене, — сказав Руслан.

Ольга ще нижче опустила голову ні, ні, ні…

— Подивись на мене, — міцною долонею він підняв догори Ольгине підборіддя і таки примусив глянути собі в вічі…

…І вона пропала…

Не пересікаємось…

Люда просто дуже хотіла бути щасливою. А хто не хоче? Але вона могла бути щасливою тільки з Сергієм. Більше ні з ким. Принаймні, їй так здавалося. Ні, не здавалося. Вона точно знала, що ніхто її так не хвилював, ні до кого ще, за все своє життя, вона не відчувала ось такого… Ну, такого… Щоб аж серце заходилось і дихання спирало.

А от Сергій, вона це відчувала, ставився до неї прохолодно. От халепа! Ні, йому дуже подобалась Людина зовнішність. Кому, цікаво, не до вподоби стрункі білявки з п'ятим розміром бюсту? Люда ще таких не зустрічала. Сергій із задоволенням демонстрував її своїм друзям. Ніби якусь дорогу цяцьку. Автівку, приміром. Оце, мовляв, дивіться, який капот, а який бампер, а «начинка»… Коротше, повний «фарш».

А Люді хотілося б, щоб він любив її не за «фюзеляж» і «бампер». Але як цього досягти, вона не знала. Стати ще привабливішою? Салони краси і фітнеси-шмітнеси? Сергій грошей дасть, якщо попросить. І толку? Господи, ну що в ній не так? Красива ж, мужики на вулиці голови звертають, щоб ще раз на неї глянути. Розумна, дві вищі освіти як не як. Самостійна, працьовита, не скандальна. Чого ще не вистачає?

— Не мороч собі голови, — сказала Люді сестра Світлана, — відпусти його. Може це не твоя людина.

— Як це? — здивувалась Люда, — чому не моя? Я нікого більше поряд з собою не уявляю.

— Ти не уявляєш, а у нього, можливо, інші плани на життя. Ви не пересікаєтесь, розумієш? Якби вам долею було присуджено пересіктись, все уже давно сталося: і взаємні почуття, і весілля і все, що в таких випадках належить.