Людмила Когут - Мудрі жінки

Вона завжди чекала якогось чуда, вірила в Бога і свою долю, у всьому покладалась на своїх ангелів-хоронителів. Що б із нею не сталося, говорила: «Ну, Слава Богу, а могло бути ще гірше».

Ми всі з неї підсміювались, але в душі заздрили її оптимізму. Вона у всьому, навіть у дуже негативному, знаходила якийсь позитив. Поскаржитись їй було просто неможливо, Пілина розраджувала так, що ти одразу почувався винним:

Ну чого ти гнівиш Бога! А в людей буває ще й гірше! — і наводила десятки прикладів, що комусь погано, а тобі добре.

Після такої оптимістичної тиради їй уже ніхто не хотів нічого говорити. Вона все намагалася перевести в площину сміху і веселощів.

А одного разу на роботі з нею трапилася дуже смішна пригода. У колективі була традиція: перед відпусткою пригощати шампанським своїх колег. Вона йшла у відпустку. Останнього робочого дня прийшла у красивій білій сукні.

Надворі літо, сонце. Життя — рай!

Купила червоне шампанське, «Артемівське». Накрила з дівчатами стіл — салати, фрукти. Одне слово, невеличкий дівичвечір в обідню перерву. Галина любила відкорковувати шампанське, бо це в неї виходило професійно. Легенький звук «Пш-ш-ш» — і шампанське розливається по різнокольорових і негарних горнятках і склянках, які є на роботі.

Так було завжди, але не сьогодні. Зазвичай, жінки бояться відкорковувати і розливати шампанське, а сьогодні попередили Пілину, що «Артемівське» надто газоване, відкорковувати його треба дуже обережно.

Але їй байдуже! Вона — майстер з відкорковування шампанського. Заввиграшки бере пляшку, відкорковує і… шампанське неможливо втримати. Воно виривається з пляшки, як лава із жерла вулкана. І ось від довгоочікуваного напою залишається тільки піна на дні пляшки.

Увесь стіл і закуски — червоні від шампанського, усі стіни кабінету — у величезних червоних плямах. На господиню забави страшно глянути. Біла сукня від вина стала червоною, потім потихеньку почала синіти.

Лице Пілини у вині. Присутні не знають, що на це все сказати. І тут Галина зі своїм незмінним оптимізмом:

— Ну, це ще нічого, добре, що сьогодні я не одягнула нову блузку, хоч і хотіла.

Усі — у сміх. Потім дівчата разом пересували шафи і столи, вішали на стіни якісь календарі та плакати, щоб замаскувати плями від вина. Оце так погуляли!

Буває, їде Галина на роботу тролейбусом, він у дорозі ламається — треба іти пішки. Запізнюється на роботу, вбігає захекана і випалює:

— Добре, що поламався, бо, може, він мав розбитися. Значить, я мала йти на роботу пішки.

У неї все було, як у смішному оповіданні «Покушающимся на самоубийство» А. Чехова (уривки з оригіналу):

«Для того, чтобьі ощущать в себе счастье без перерьіва, даже в минути скорби и печали нужно:

а) уметь довольствоваться настоящим;

б) радоваться сознанию, что могло быть и хуже.

А это не трудно:

1. Когда у тебя в кармане загораются спички, то радуйся и благодари небо, что у тебя в кармане не пороховой склад…

2. Когда в твой палец попадает заноза, радуйся: «Хорошо, что не в глаз».

3. Надуйся, что ты не хромой, не слепой, не глухой, не холерный…

4. Если у тебя болит один зуб, то ликуй, что у тебя болят не все зубы.

5. Радуйся, что ты не имеешь возможности быть женатым сразу на троих.

6. Если тебе жена изменила, то радуйся, что она изменила тебе, а не Отечеству.

Последуй, человече, моему совету, и жизнь твоя будет состоять из сплошного ликования».

Отож, наша Галина раділа всьому і завжди. Навіть коли розлучалася зі своїм чоловіком, який зрадив її, а не Батьківщину, вона сказала: «Ну, слава Богу, розлучаюсь із ним. Добре, що він почав мене зраджувати зараз, коли я молода, а не на старості літ». І сміх і гріх…

Розлучилась, довго жила одна, насолоджувалася своєю свободою і мала кілька романів, різних за тривалістю та серйозністю. Була вільною від усього — кухні, хатньої роботи, обов’язків перед кимось. Жила щасливо і спокійно. Усі заміжні подруги збиралися в неї на посиденьки, відпочити від чоловіків, дітей та «бой-френдів».

З Галиною було легко і весело. Двері її дому не зачинялись, усі звикли, що до неї можна прийти розслабитись, поплакати. Вона всіх втішить і розрадить, щоправда, у притаманній їй своєрідній манері.

Так злітав день за днем, місяць за місяцем, рік за роком.

Ми з Галиною працювали разом в одній невеликій фірмі. Але, як часто буває, господарі «побили між собою горшки», щось не поділили, фірма розпалася.

Усі залишилися без роботи, бідкаються: «Що буде? Як буде?».

Галина на це:

— Добре, що наша фірма розпалася зараз, коли нам ще немає 35, бо після цього віку вже важко знайти якусь пристойну роботу.

Хочеться побити її за той дурний оптимізм!!! А Галина на додачу розказує анекдот: «Приходить єврей до рабина: «Рабе, скажи, буде війна чи ні?». А той відповідає: «Війни не буде, але буде така боротьба за мир, що каменя на камені не залишиться — тільки порох». Отак і від нашої фірми нічого не залишилося, тільки спомини».

Усі були в пошуках нового місця праці, кожен сам по собі. Галина мудрує тихенько про те, чим буде тепер займатися. Ми деякий час не бачилися, а потім зустрілись, і від її вигадки були в захопленні. Ми й подумати не могли, що почин бізнесово-інтелектуальної праці кардинально змінить її життя та внесе значні корективи в долі деяких наших спільних знайомих.

А влаштувала Галина в себе вдома шлюбне агентство «Мрія».

Довго метикувала, з чого починати свою діяльність на цій ниві. Вирахувала, що це безпрограшна справа, бо навколо стільки невлаштованого в житті жіноцтва, та й чоловіків багато одиноких.

Молоді для знайомства ходять по