Іван Німчук - 595 днів совєтським вязнем

з оповідання нашого інформатора, засуджено па високі кари. Бо коли їх уже заарештовано, то треба було й засудити. Адже «НКВД ніколи не помиляється»…

Серед постійних допитів і великої непевности щодо дальшої долі кожного з нас, у тривожно-нервовому настрою проходили наші дні і ночі. Особливо ж ночі, ті довгі, зимові ночі! Бо ж мало хто з вязнів може спати спокійно вночі, і до рідкостей належить така ніч, в якій не викликали б когось з камери на переслухання. А тоді будиться обовязково вся камера. Той же, кого кличуть «на допрос», здригається, бо не знає, що прийдеться йому пережити в часі того допиту.

Так поволі зближався кінець такого вагітного в події 1939 року. Вязні москвичі оповідали широко, як то большевицька влада святкує величаво кожного року день 1. січня, які то виставно прибрані й освітлені ялинки уставляють на різних площах і скверах Москви, і які гучні балі й забави відбуваються там вночі з 31. грудня на 1. січня. А потиху шептали до вуха, що все це робиться з тою метою, щоб не то притьмити, а таки зовсім убити серед населення саму згадку про недалекі Різдвяні Свята, святковані колись, за царських часів, небувало торжественно. Але все те, казали вязні, небагато помагає, бо величезна більшість населення, прийшовши 6. січня з важкої праці до хати, все таки засідає до традиційної, хоч звичайно дуже скромної, різдвяної вечері. І таке відбувається на всіх просторах розлогого Совєтського Союзу.

Тут мушу пригадати, що в часі, про який тут мова, неділя, як день відпочинку, була вже в СССР давно скасована. Щоб населення не мало змоги піти в неділю до церкви і забуло взагалі, що це святочний день, проголошено там у цілій державі кожний пятий день днем відпочинку. Це був т. зв. вихідний день, у якому населення було вільне від праці по установах, фабриках, діти від шкільної науки і т. д. Зате в таких вихідних днях людей притягали масово до «добровільної» праці при направі доріг і мостів, при насаджуванні дерев, при будові народніх домів, робітничих клюбів, спортових площ то-що. В камері ми пильно рахували дні та їх числа, щоб не випустити з памяті порядкових днів кожного тижня й місяця, отже й неділі. І так дійшли ми до дня 6. січня 1940 року, себто до Святого Вечора по старому стилю.

Дивний то був день у камері ч. 29. Всі вязні знали чудово, що це зближається Святий Вечір, найбільш памятний день у році, але ніхто про це навіть не натякнув хочби півсловечком. Того дня вязні говорили дуже мало, а коли хто що й сказав, то ще тихше, як звичайно, всі були якісь дивно добрі й ласкаві. І напевно кожний з нас був думками, всією своєю істотою, при своїх найближчих та переживав у душі може й неодин чудовий свят-вечірній спомин, коли то (дехто ще рік тому!) сидів чи то з дорогою дружиною і діточками, чи зі своїми рідними батьками, чи з близькими при одному столі, ділився з ними просфорою, і всі вони складали собі взаємно святочні побажання. В тому дні сидів я в камері в кутку на ліжку, переходив у голові всі знані мені колядки і переспівував у душі всі відомі мені їх строфи, з різдвяним тропарем включно. Нагадував я собі теж різні Святі Вечори в моєму житті, почавши від дитинства: і проведені ще разом з моїми батьками (ті були найкращі, ніколи незабутні!), і відбуті підчас та після першої світової війни на чужині, і святковані потім знову на батьківщині.

Коли ж настав вечір, то в камері запанувала гробова мовчанка. Довго-довго не порушив ніхто святкової тиші. Обличчя всіх були скуплені, поважні. Здавалося, всі ми відчували, що не тільки поза мурами нашої вязниці настав Святий Вечір, але що він настав і серед нас, у наших душах. В чиїхсь очах заблищали сльози, але тільки на мить, на секунду, і так, щоб їх ніхто не побачив. Дійсність була все ж така, що не вільно було дати пізнати по собі аж такого зворушення. Адже ж і в нашій камері «всевідуче» НКВД могло мати свого заушника, який пильно рапортує йому не тільки про розмови, але й про настрої серед примусових мешканців камери.

Я боявся дуже за себе того вечора. Боявся, що нерви не витримають, що на спомин дорогих мені осіб, які десь там не всилі засісти до святої вечері від сліз, вибухну плачем і я. Боявся, що в мене трісне з жалю серце. Та в пригоді став молодий вязень-москвич, згаданий вже в цих спогадах Володимир Ґолубєв, що його я у вільних хвилинах учив німецької мови. Не знаю, чи він вчувся також у той дивний настрій того вечора, чи була тут якась інша причина, досить, що він повторяв за мною пильно й уважно німецькі слова й речення не годину, як то звичайно бувало, але аж до перевтоми. Нашу лекцію перервав щойно наказ до камери: «Ложісь спать!»

З дивним спокоєм поклався я, як і мої товариші недолі, спати. Після короткої молитви, відмовленої тихцем під покривалом, я зідхнув до Новонародженого, щоб подав мені свою помічну руку, і, перетомлений довгою лекцією, негайно заснув. А що тої ночі не викликали з камери нікого «на допрос», то всі ми спали в ту ніч куди спокійніше, як у всіх попередніх днях.

Так проминув нам у камері ч. 29 на Лубянці Святий Вечір памятного 6. січня 1940 року.

ДАЛЬШІ ПЕРЕСЛУХУВАННЯ

У слідчого з обличчям дипльомата. — Хто підтримував фінансово «Діло». — Чого домагався слідчий-галичанин? — «Ти там говорив досить — говори ж тут!» — Не помогли ні солодкі слова ні погрози! — Що хотів знати слідчий Євтєхов? — «Яка у вас стаття»?

По десятьох роках, які минули від часу моїх перших переслухувань на Лубянці, мені важко відтворити нині їх повний образ, тим більше, що вони відбувалися спершу доволі часто і було їх немало. Тому передам тут тільки найважніші моменти моїх переслухувань, що вбилися мені в память.

В однім з попередніх розділів я вже писав про те, як широко допитував мене мій перший слідчий Сіґов про міжнаціональні відносини в нашому краю, зокрема ж у Львові. На тих його допитах властиво і скінчилися мої переслухування у нього, хоч питав він мене багато, і я мусів за кожним разом розповідати йому якнайширше