Анастасія Шевердіна - Тільки разом

— Я їх не боюся, я їх зневажаю!

— Чому?

— Бо вони дурні й брехливі!

— Усі?

— Батько каже, нікому не можна вірити.

— Хто ваш батько за фахом?

— Прокурор.

— Хммм! — криво посміхнувся лікар.

— Не любите прокурорів? — зіщурився Андре.

— Не люблю тих, хто заповідає дітям софізми!

— Софізми? Що це таке? — стрепенулася Кет.

— Софізм — це умовисновок, що формально здається правильним, а насправді заснований на навмисне неправильному доборі вихідних засад. Це така фраза, яка вводить в оману.

Психолог здивовано поглянув на Андре.

— Дякую, я знаю, що таке софізм.

— Кет не знає, — пояснив Андре.

— То Кет не така ерудована, як ви? — в очах лікаря спалахнули іскорки щирого інтересу. — Дуже цікаво! Це треба відзначити!

— Відзначте, — погодився Андре. — А ще відзначте, що з моральної точки зору вона краща за всіх, кого я знаю. Кет я довіряю.

— Так, так, добре! — Деказ зробив кілька коротких записів у блокноті й поглянув на Андре. — Скажіть, ви захоплюєтеся літературою?

— Так.

— Як ви вважаєте, художні твори дають прийнятні й правдоподібні моделі поведінки? Ви читаєте белетристику, щоб збагнути мотиви людських вчинків? Щоб зрозуміти людей?

— Ні, художні твори не дають прийнятні й правдоподібні моделі поведінки. За допомогою художніх творів мені не вдається збагнути мотиви людських вчинків. Я намагався зрозуміти людей, але це завдання виявилося для мене надскладним, і я давно вже втратив надію. Романісти або самі не розуміють людей, або просто брешуть, як і всі довкола.

— А ви самі брешете?

— Намагаюся не брехати.

— Чому?

— Так навчила мене Кет. Кет каже, брехня вбиває.

— А хіба правда не вбиває? Запитайте в Кет!

— Самі запитайте! — посміхнувся Андре.

Психолог зітхнув, прикривши повіки.

— Кет, — нерішуче мовив Деказ, — правда вбиває?

— Вбиває! — кивнула дівчина.

— Вбиває, — повторив Андре.

— Тоді в чому різниця?

— Від чого вам хотілося б померти — від священного срібного кинджала чи від заіржавілої кривої пили? — сердито запитала Кет.

— Від чого вам хотілося б померти — від священного срібного кинджала чи від заіржавілої кривої пили? — луною озвався Андре.

Лікар ледь помітно здригнувся й міцно стис блокнот.

— Смерть — завжди тільки смерть. Мені все одно.

— А нам — ні! — категорично мовив Андре.

— Так, я дещо зрозумів про вас, Андре, і, здається, на сьогодні досить! — повідомив психолог. — Якщо ви дозволите, у мене буде для вас завдання, яке ви обов’язково маєте виконати до наступного сеансу.

— Якщо це не потребуватиме забагато часу, — знизав плечима хлопець. — Я саме розпочав вивчення німецької мови й не маю часу на дурниці.

— Ні, це не потребуватиме багато часу! — примирливо мовив лікар. — І буде для вас дуже корисно. Ви маєте подолати кризу довіри.

— То що мені робити?

— Я переконаний, що у вашому житті були речі, які ви приховуєте від близьких. Я настійливо рекомендую вам розповісти своїм домашнім три своїх секрети й попросити їх зробити те саме у відповідь на ваш жест.

— Навіщо?!

— Це вас зблизить.

— Щось я сумніваюся! — скрушно похитав головою Андре.

— І я! — струснула золотою гривою Кет.

— Ви ж любите правду, чи не так? — хитро примружився лікар. — Чому ж не хочете нею ділитися?

— А я — егоїст! — посміхнувся Андре.

— Це твердження ми перевіримо наступного разу. До четверга, юначе!

— Бувайте! — сказав Андре, встаючи з крісла.

— А сказати лікарю «дякую»? — нагадала дівчина.

— Нема за що йому дякувати, Кет! — заперечив Андре, розчиняючи перед подругою двері й пропускаючи її до коридору. — Він просто ставив безглузді питання й отримав за це гроші.

Хоча Кет розуміла, що чисто формально Андре правий, їй вкотре стало соромно за хлопця. І чому звичайну люб’язність цей дурник називає «соціально детермінованою брехнею»?! Треба буде запитати, скільки видів брехні на сьогодні виокремив Андре. Ця нудна й абсолютно безглузда бесіда прикрасить одну з безсонних ночей, коли її розумник перевчиться й не зможе до третьої ранку заснути через нервове збудження, прокручуючи в мозку безкінечні рядки граматичних правил і стовпчики нещодавно вивчених слів.

— Дякую, мсьє Деказ! — крикнула вже з порогу Кет.

— Іди вже, залиш свою подяку при собі: він не чує тебе й не вірить, що ти існуєш! — обурено вигукнув Андре й зачинив за собою двері.

Кет пошкодувала, що не може дати Андре доброго запотиличника. Пошкодував і Мсьє Деказ, що не може дати Андре доброго друга, який дав би йому доброго запотиличника.