Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

Тимофій, поміркувавши над пропозицією гетьмана, вирішив прислухатися до його поради й вибрав одну з недавно сформованих сотень Білоцерківського полку. Про це негайно та незбагненним чином пронюхав Грицько, той самий челядник Чаплинського, який у травні поїхав із козаками з Чигирина, і уже прибігав із проханням прийняти його під своє начало. Тимофій хоч і досі сердився на хлопця за його поведінку в Чигирині, та прийняв його.

А за день після його розмови з Хмельницьким повернувся Марко. Тимофій не знав, як поговорити з другом про те, що йому треба терміново залагодити стосунки з Голубом. Адже він чудово розумів, що, з одного боку, Марко неодмінно приб’є старого Федора за таку підлість щодо його матері й матиме рацію, але, з іншого — хай там як, але це його майбутній тесть. Однак Марко ж його найкращий друг! Ні, Тимофій не збирався ставати на захист Голуба. Але й не поїхати з Марком, якщо той усе-таки вирішить розібратися зі своїм кривдником, він теж не зможе, бо вважав, що ліпше позбудеться прихильності тестя, ніж залишить без підтримки свого друга. Одначе Марко сам завів про це розмову.

— Я розповів усе Христині. Вона порадила мені поговорити з матір’ю, — похмуро сказав він, сидячи ввечері в Тимофієвому наметі, який знову став для них спільним.

— Не одному тобі треба порозумітися з паном Голубом. Орися просила дізнатися про нього й переговорити щодо нас. Тому, якщо ти не заперечуєш, я поїду з тобою.

— А я ж хотів тебе про це просити, — усміхнувся Марко. — Тільки ось він твій майбутній тесть і...

— Та такий тесть гірший за татарина! — перебив його Тимофій. — Тож поїдемо разом, а там на місці в усьому розберемося й вирішимо.

Наступного дня обоє друзів вирушили до Києва: один — свататися, інший — розбиратися з кривдником. Тимофій узяв із собою десять козаків зі своєї сотні. Його перше знайомство з підопічними пройшло набагато краще, ніж він очікував. Порадувало Тимофія й те, що більшість людей із його сотні мають і коней і зброю. «Уже легше!» — подумав хлопець. Щоправда, козаків злегка збентежила молодість їхнього сотника. Але завдяки старанням Гриця і його язику, який ніяк не бажав поміщатися в нього в роті, поширилася чутка, що, мовляв, сотник у милості в самого гетьмана і, незважаючи на молодість, досить спритний, а отже, його варто поважати. Якби Тимофій про те дізнався, то Грицькові довелося б несолодко за такі закулісні інтриги й підлабузництво. Однак особливо зрадів Тимофій тому, що в його сотні опинився знайомий йому низовий козак Данило — він знав його багато років, і присутність запорожця надавала Тимофієві впевненості.

Дорогою до Києва Тимофій ретельно обдумував розмову з Голубом. Він розумів, що від цієї розмови залежить душевний спокій його коханої дівчини. Дорога йшла через ліс, уся залита спекотним сонячним промінням, що розсіювалося й пом’якшувало зелене листя. Тимофій пригадав, як минулої осені щодуху скакав на Вороні цією самою дорогою разом із переляканою Орисею. А тепер вони зможуть обвінчатися в найближчому майбутньому! Молодий козак підняв голову і мрійливо подивився вдалину: ліс уже закінчувався, за ним стелився широкий луг, яким поспішала невелика група з чотирьох вершників, прагнучи якомога швидше проїхати відкритий простір. Тимофієві це здалося дивним, він спохмурнів і жестом зупинив своїх людей.

— Марку, дивися!

Воловодченко, придивившись, відповів:

— Схоже, московити.

— А чому вони так таяться? Чого їм боятися? Дивись, як притискаються до лісу, немов остерігаються потрапити комусь на очі. Не інакше якусь капость замислили. А може, це й не московити зовсім. Марку, а поїдь їм навперейми! Хлопці, п’ятеро зі мною, решта з Марком! Брати всіх живими, — коротко наказав Тимофій.

Марко, який чудово знав околиці рідного Києва, швидко повернувся з козаками трохи назад, звернув на бічну стежку і, давши гак, поскакав практично назустріч загадковим вершникам, а Тимофій із рештою людей поїхав за ними слідом. Незабаром попереду пролунав шум, і з’явилися підозрілі вершники, що швидко їхали назад. Помітивши попереду себе козаків, вони кинулися вбік, але Тимофій разом зі своїми людьми поскакав їм навперейми, а ззаду їх переслідував Марко. Козаки поступово оточили вершників, націлилися на них із самопалів. «Стріляти в коней!» — скомандував Тимофій. Однак незнайомці, вочевидь, зрозуміли, що найкраще не доводити своїх переслідувачів до гріха, тому самі зупинилися. Тимофій спокійно й без страху виїхав уперед.

— Хто ви такі й чому ховаєтеся? — запитав він.

— Ми люди торгові, мирні! — ухилився від відповіді один із них, чоловік середніх років зі світлою борідкою, насторожено дивлячись на Тимофія.

— А чому тоді ховалися?

— Та смута тут! Ось ми й побоювалися, щоби нас не пограбували!

— А що у вас грабувати? Обозу не маєте, а самі ви не дуже цінні! Злазьте з коней! — холодно наказав своїм полоненим Тимофій, відчувши нещирість незнайомця.

— Навіщо це? Ми люди мирні, безвинні! — знову запротестував той самий московит, який, вочевидь, був у них за старшого.

Тимофій без подальших зайвих умовлянь дістав свій пістолет і націлив його на того, хто говорив. Тож незнайомцеві та й усім іншим нічого не залишалося, як підкоритися. А Красунчик наказав своїм людям обшукати бранців. Особливо під час обшуку старався Гриць, який тепер постійно терся біля свого сотника, розраховуючи вислужитися. Він діловито обшарював кишені того, хто був одягнений багатше за інших.

— Грицьку, я сказав — обшукати, а не пограбувати! — строго осмикнув його Тимофій, бо хлопець спокусився, моторно обібрав бранця й уже безсовісно клав до своєї кишені його гаманець, але, підкоряючись своєму сотникові, зітхнув та повернув його назад.

Однак пожадливість Гриця мала несподіваний результат — він знайшов за пазухою в московита запечатаний лист. Полонений запротестував, спробував відібрати назад, але вчорашній хлоп швидко навчився жорстокості — він просто стукнув кулаком у бік та відразу ж приставив кинджал до горла бранця, і той змушений був заспокоїтися.

На листі не було зазначено ані відправника,