Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

його війську чимало старшин прагнуть уподібнитися ясновельможним панам. А такі владні прагнення маленьких людей неодмінно погублять і зведуть нанівець усі зусилля. Треба зламати в самій людській свідомості прагнення до польського укладу життя, замінивши його іншим, новим. Тому Хмельницький і обмірковував шляхи та способи викорінення таких прагнень і майбутній устрій народжуваної держави.

Маючи перед очима сумну долю безправного польського короля, Хмельницький розумів, що всю вищу повноту влади необхідно зосередити у своїх руках. Але щось треба було робити і з амбіціями козацької старшини, міщан, селян. Тому гетьман замислювався над тим, що всю звільнену від панського ярма українську землю найкраще буде поділити на полки, а ті своєю чергою — на сотні. Полком управлятиме обраний самими козаками або призначений гетьманом полковник, а сотнею — так само обраний сотник, а в руках полковників і сотників зосередити не тільки військове командування, а й судову владу та право вирішення дрібних питань, залишивши за гетьманом повноваження приймати всі інші важливі рішення. У містах і містечках Хмельницький збирався надати містянам право самим вибирати членів магістрату, а в селах селяни самі обиратимуть собі старосту. Однак полки й сотні будуть не лише територіальними, а й військовими одиницями та в разі потреби завжди можна буде скликати боєздатну армію. Отже, звільнена від рабства українська земля перетвориться на військову козацьку державу[25].

Утім, добре розумів Хмельницький і те, що становище цієї молодої держави, народженої в людських сльозах і муках, обстояної козацькими шаблями, буде хитке та крихке. Необхідно придбати якомога більше союзників, здатних надати реальну допомогу й підтримку. Адже Іслям Ґерай, попри вже надану допомогу, вельми підступний союзник. Необхідно в найближчому майбутньому неодмінно відправити посольства до сусідніх держав із метою переконати їх у тому, що козаки — не бунтівники, які скористалися смертю короля й посіяли смуту задля грабунку, а борці за віру своїх предків, свої права і привілеї. А це вже зовсім інша річ — сусідам набагато легше прийняти факт боротьби одного народу за свою релігію й закрити на нього очі, ніж факт боротьби цього ж народу за свою свободу та незалежність. Навіщо подавати поганий приклад своїм підданим?

Однак особливе занепокоєння з усіх сусідів у Хмельницького викликав московський цар[26]. Союз українців із Кримським ханством, яке так люто ненавиділи московити, міг стати каменем спотикання. Цей союз був кісткою в горлі для Речі Посполитої. І цю кістку вона посилено намагалася запхнути й у московське горло, натякаючи на раніше укладений договір про військову взаємодопомогу в разі нападу татар на Польщу або Московське царство. Толерантний Кисіль уже неодноразово писав Хмельницькому листи, у яких закликав до покори. Водночас пан Адам робив це, як завжди, у своїй красномовній манері, поминаючи Творця та гнів Його, який неодмінно обрушиться на тих, хто піднімає меч міжусобної війни. І за розумінням його милості Киселя, який хоча й був православним, та за своїми інтересами й поняттями став гіршим за останнього польського панка, у цій війні були винні, звичайно ж, Хмельницький і його козаки.

Однак ще із самої весни, окрім листів до гетьмана, пан Кисіль відправляв листи до прикордонних московських воєвод. У своїх посланнях він до безумства роздував паніку від безсоромного з’єднання беззаконних і свавільних козаків та невірних татар, які мають намір неодмінно вирушити в московські землі задля грабунку. І недвозначно та чітко говорив про те, що татари спільно з козаками напали на польські землі, і московити просто зобов’язані надати Польщі військову підтримку! А воєводи вже підняли свої війська і стягнули їх до кордонів з Україною, однак поки ще вичікували, спостерігали, прикидали, перевіряючи, чи так це насправді, як верещить його милість Кисіль.

І тепер складалася ситуація, коли Польща зі своїм посполитим рушенням неодмінно вдарить із заходу, московити можуть ударити зі сходу, затиснувши козацьку армію в лещата, а з півночі — напасти війська Великого князівства Литовського.

Кримський хан був змушений терміново відбути до Криму, тому що на беззахисні кримські міста й улуси хлинули жадібні до легкої наживи донські козачки, які провідали про те, що ханське військо пішло воювати в Україну. Тому Іслям Ґерай зі своїм військом, який прибув уже після Корсунської битви, був змушений спішно вирушати назад для оборони рідного краю. Допомагати запорожцям донці відмовилися, а от перешкодити людям у боротьбі за свободу зуміли.

Треба було неодмінно порозумітися з Московським царством, переконати московського царя в тому, що козаки не вороги йому й не злодії. Крім того, Хмельницький розумів, що варто спробувати хоч якось домовитися з Річчю Посполитою. Ці переговори, найімовірніше, будуть безрезультатними, адже ніколи шляхта не визнає свою неправоту, зате дадуть українцям нагоду виграти час.

Тому гетьман і готував посольство до Польщі з викладенням усіх заподіяних козацтву образ, які склалися в довгий і чималий список. Хмельницький писав покійному Владиславу так, немов той досі був живим і козаки не знають про смерть короля, і запевняв у відданості українського козацтва королю, їхньому благодійнику. Запевняв у тому, що повстали козаки проти утисків шляхти, але ніяк не проти самого короля, польського народу й самої держави, що було істиною. Хмельницький розумів, що сейм розгляне ці листи та вислухає його послів, але навряд чи задовольнить усі ці прохання. Богдан не сумнівався, що жоден шляхтич не буде покараний за образи, завдані козакам, жодна їхня вимога не буде задоволена. Неможливо домовлятися з тими, хто бачить у тобі не людину, а лише раба. Хмельницький знав: Річ Посполита не має справедливості й закону. Справедливістю були особисті майнові інтереси шляхти, вузькі та обмежені. Ці інтереси уособлювали собою закон, і шляхта зовсім не усвідомлювала того, що їхні принда та жадібність невідворотно гублять одну з найбільших європейських держав. А поки сейм розгляне всі його скарги, позлословить щодо цього, мине час. І цей дорогоцінний, виграний час дуже необхідний українському народу!

Клопотів і турбот було дуже багато. Їх треба було терміново вирішувати, усе залагодити, передбачити й усьому запобігти, що бідолашний Богдан не знав ані