Інгрід Нолль - Аптекарка

Коли після обіду я підвелася з ліжка з голодним шлунком, Левін поспішив приготувати для мене тост. «Ну, його хоча б совість мучить», — подумала я. Але ті муки не були надто сильними. Пересвідчившись, що мені краще, він одразу ж помчав кудись на своєму «порше».

Я все ще сиділа на кухні в халаті, коли туди зайшла Марґо. Можливо, вона діяла за конкретною вказівкою, адже відразу ж запитала, чи може мені чимось допомогти.

— Мабуть, так, — сказала я.

З тієї миті я почала знущатися з Марґо. До цього я уникала того, щоб давати їй прямі накази. Час від часу нерозбірливо зауважувала, що треба помити столове начиння чи ще щось подібне, не дивлячись при цьому прямо на Марґо. Вона ж брала до уваги такі побажання лиш іноді. Тепер же я коротко і чітко пояснила їй, що холодильник треба вимити оцтовим розчином, що духовка потребує ґрунтовної чистки, що ванна та унітаз хоч і нові, але вже вкриті вапняним нальотом, що подвір’я треба замести, а листя із заїзду винести до компостної купи.

— Ні за що, просто так, ми тобі не платимо, — сказала я.

Марґо зашарілася. Вона постійно чистить і прибирає, стверджувала жінка.

— Але як! — відповіла їй на це, до того ж не варто забувати, що вона живе, не платячи за оренду.

Левіна все влаштовувало, захищалася вона.

Що може розуміти чоловік у цих справах, атакувала я у відповідь, до того ж це мій дім, а не його.

Марґо витріщилася на мене.

— Гелло, хата сі належит Левіну від діда, — спробувала мене повчати.

Без жодних слів я дістала з шухляди заповіт і поклала їй перед носом.

Вона справді взялася читати, хитаючи при цьому головою.

— То сі так не робе, — промовила вона.

Коли одного з наступних ранків я йшла в гараж, то дорогою з силою копнула великий плетений кошик. Він перевернувся, і з нього висипалося зів’яле листя магнолії, яке одразу ж підхопив вітер. Я задоволено споглядала за тим, як розліталися листочки: квіти для Марґо. Цієї миті я побачила Дітера, який, найімовірніше, йшов за мною.

Він радісно сказав:

— Це найкращий спосіб позбутися злості! Я потім усе приберу.

Дещо розгублено я запевнила, що це моя справа. Але у дзеркало заднього огляду бачила, що він попрямував не до «мерседеса», а натомість повернувся з граблями та віником.

Здебільшого я рідко бачила Дітера. Якщо ж це випадково таки траплялося, то ми завжди всміхалися одне одному. Я зловила себе на думці, що певною мірою провокувала такі випадковості. Цікаво, чи подобалася я йому також? Якось у зимовому саду він залишив для мене книжку. Поруч поклав записку: «Для Гелли». Чи то був подарунок, чи він просто позичив? То був роман, наукова фантастика, де йшлося про якісь хімічні утопії. Мене зворушувало те, що на противагу до цього дарунка, подарунки від Левіна слугували лише для його власного задоволення.

Після нічного відкриття я не могла більше спати з Левіном. Але він цього навіть не помітив, принаймні так мені здавалося ― адже ініціатива до цього постійно йшла від мене, тож мене оминула незручна потреба його відшивати. У якусь мить, так я собі мислила, він мав би осягнути, що пауза затяглася на довше, ніж зазвичай. А втім, здавалося, йому нічого не бракувало.

Чи знав про все Дітер? Чи, може, він узагалі був сутенером Марґо? Я не хотіла думати про нього щось погане. Хай так, він уже раз оступився, але він точно не був людиною, позбавленою цінностей. Радше навпаки, у ньому було щось лицарське, якась стриманість, що дуже мені імпонувала.

Запрошення на вечірку були розіслані ще до всіх цих карколомних подій, тож я не могла все скасувати. У п’ятницю перед нашим святом я взяла відгул і передусім поїхала на закупи до найкращих продуктових магазинів. Уже незабаром моє авто переповнював вишуканий аромат базиліку.

Решту дня я провела на кухні. Левін поїхав в округ Пфальц, щоб купити там вина, — точніше, я туди його вислала. Марґо ж я утримувала під контролем брудною роботою.

І тут вдарила блискавка: Доріт у своїй енергійній манері прийшла в гості без попередження. У наші студентські роки ми були хоч і цілком протилежною, але все ж нерозлучною парою: я — низенька блондинка з неслухняним волоссям, вона ― висока, струнка, з доглянутою чорною шевелюрою.

Було добре сидіти з Доріт на кухні, чистити разом овочі й балакати.

— Ти не дуже подібна на щасливу щойно одружену жінку, — заявила вона відразу.

Я звалила все на Марґо.

— Я не можу жити з цією жінкою під одним дахом, — сказала я. — Що ти про неї думаєш? Ти ж бачила її на весіллі.

— Мені вона видалася огидною, банальною, простенькою, схильною до німфоманії та дурненькою, — дала оцінку Доріт, — але її чоловіка я б не назвала неприємним.

То була вода на мій млин.

— Ти можеш зрозуміти те, що такий чоловік одружений з тією гускою? — запитала я Доріт.

Вона засміялася гучним, втомленим альтом:

— Але ж, Гелло, таке можна побачити чи не щодня. Серед усіх подружніх пар, які я знаю, мені до вподоби або він, або вона. Тож постійно виникають запитання, що вони знайшли одне в одному. Та все ж одне я знаю точно: іноді в таких сім’ях усе складається дуже добре, навіть якщо цього не може зрозуміти людина збоку.

Чи все добре у сім’ї Дітера та Марґо? Чи той шлюб залишився