Елвін Брукс Уайт - Сурма лебедя

Адміністратор тільки споглядав усе те мовчки.

— Ну, ви бачили? — напирав Човняр. — То знаменитість він чи ні? Адміністратор завагався. Він уже майже змирився з думкою, що, мабуть-таки, доведеться надати Луї кімнату.

І тут Луї сяйнула чудова ідея. Він підняв сурму й почав виводити мелодію давньої пісні «Готелик старий»:

І як же гарно виспівувала його сурма! Гості, що саме переходили через вестибюль, стали й заслухались. Заслухався й адміністратор, спершись ліктями на свій стіл. Продавець із газетного кіоску підвів погляд — уже й цей слухає. Люди, що сиділи поверхом вище у кімнаті відпочинку, поставили свої коктейлі на столи й заслухались. Коридорні поставали й повитріщались, наслухаючи. На кілька хвилин, поки Луї виконував мелодію, все завмерло у вестибюлі. Цей юний лебідь зачаровував усіх, хто тільки не був глухий. Навіть покоївки покидали свою роботу в спальнях, аби послухати чарівну музику. Це був момент чистих чарів. Коли залунали останні рядки пісні, всі, хто знав слова, почали тихо підспівувати:

А з дзвіниці як дзвін Скаже: «Щасних вам снів!» — Ми «Спасибі» готелику скажем.

— Ну, і як вам це? — усміхаючись, запитав Човняр адміністратора. — Музикант цей лебідь чи ні?

— Так, він гарно грає на сурмі, — визнав адміністратор. — Але є й ще одне запитання, яке я мушу поставити, хоч і незручне воно. Як щодо його особистих звичок? Чи не зробить він із кімнати стайню? Актори неохайні, а музиканти — ще гірші! Я ж не можу дозволити величезному птахові зайняти одне з наших ліжок, бо тоді ми ще випадемо з бізнесу. Інші гості можуть поскаржитися.

«Я сплю у ванні, — написав Луї на дощечці. — Ліжка не чіпатиму».

Адміністратор переступив з ноги на ногу.

— А хто оплатить рахунок? — запитав він.

— Я оплачу, — відказав Човняр. — Рано вранці завтра, коли Луї буде пора виписуватися від вас, я вже буду тут.

Більше адміністратор не міг уже придумати жодної підстави, щоб не дозволити лебедеві поселитися в готельному номері.

— Дуже добре! — сказав він. — Розпишіться, будьте ласкаві, ось на цьому бланку!

І вручив Луї перо й бланк.

Луї написав:

Лебідь Луї

Верхнє озеро, Ред-Рок-Лейкс,

Монтана

Адміністратор перечитав написане й лишився нарешті начебто задоволений. Тоді він покликав коридорного й вручив йому ключа.

— Проведи цього джентльмена до його номера! — звелів він.

Луї поскидав із себе свої речі: медаль, сурму, грифельну дощечку, крейдяного олівця й торбинку з грішми — і передав усе це коридорному. Удвох вони рушили до ліфтів.

— На добраніч, Луї! — попрощався Човняр. — І будь готовий із самого ранку взятися до роботи!

Луї кивнув головою. Двері ліфта відчинилися. «Сюди, сер!» — запросив коридорний. Вони увійшли в ліфт, зачекали, поки зачиняться двері. Повітря було насичене густим духом парфумів. Луї стояв, не ворушачись. Потім відчув, як кабіна почала підйом. Ліфт зупинився на сьомому поверсі, й коридорний привів Луї до його номера, відімкнув двері й запросив гостя досередини.

— Ось ви і в своїй кімнаті, сер! — сказав він. — Відчинити вам вікно?

Коридорний поклав багаж Луї, увімкнув кілька лампочок, відчинив вікно й поклав ключа на туалетний столик. А тоді став і чекає.

«Здається, він хоче отримати чайові!» — здогадався Луї. То підійшов до своєї торбинки з грішми, ослабив зашморг і дістав долар.

— Дуже дякую! — сказав коридорний, беручи долара. Тоді вийшов, тихо причинивши за собою двері. Нарешті Луї лишився сам-один — один у номері готелю «Ріц».

Досі молодий лебідь жодного разу ще не ночував у готелі — та ще й сам-один. Спочатку він походив скрізь, вмикаючи й вимикаючи то тут, то там світло, усе обдивляючись. У шухляді письмового стола знайшов кілька аркушів поштового паперу з надрукованими вгорі словами:

Ріц Карлтон БОСТОН　

Почуваючись брудним і спантеличеним, Луї пішов до ванної кімнати, заліз у ванну, завісився шторою і прийняв душ. Це принесло йому полегшення, нагадавши про ті водяні побоїща, які влаштовував він зі своїми братами й сестрами. Поводився обачно, стараючись робити так, щоб вода не випліскувалася за межі ванни. Покінчивши з цією процедурою, трохи постояв, милуючись матою на підлозі ванної кімнати й чистячи собі пір’я. А тоді відчув голод.

На стіні в спальні він знайшов кнопку з підписом ОФІЦІАНТ. Луї приклав дзьоба до кнопки й добряче натис. За кілька хвилин пролунав стукіт у двері, й зайшов офіціант. Він був вишукано вбраний і намагався ніяк не виказати свого подиву, заставши в номері не людину, а лебедя.

— Можу я вам щось подати? — запитав він.

Луї схопив свого олівця й написав на дощечці: «Дванадцять сандвічів із водяним крес-салатом, будь ласка!»

Офіціант трохи поміркував.

— Ви чекаєте гостей? — запитав він.

Луї похитав головою.

— І ви хочете аж дванадцять сандвічів із крес-салатом?

Луї кивнув головою.

— Гаразд, сер, — погодився офіціант. — А ви їх бажаєте з майонезом?

Луї не знав, який на смак той майонез, але швидко зміркував, як бути. Витер дощечку й написав: «Один — з. Одинадцять — без».

Офіціант уклонився і вийшов. Повернувся він за півгодини. Закотив до кімнати столика, поклав на стільницю величезну тацю з крес-салатовими сандвічами, а ще — тарілку, ножа, виделку, ложку, сіль і перець, склянку води й гарно складену льняну серветку. А ще ж була там і така страва, як масло: кілька шматочків масла, вкритих товченим льодом. Офіціант усе