Сергій Вікторович Покровський - Мисливці на мамонтів

Балла показала п'ять пальців на одній руці, на другій три. Потім затрясла головою:

— Ні. Було темно... Злякалася... Ні! Балла не знає!

Вона заплакала. Ао шаленів від думки, що Канда в руках чаклуна.

— Арру! — вигукнув він бойовий заклик Червоних і Чорнобурих Лисиць.

В тому вигукові був і виклик на бій, і звернення до товаришів, і вияв мужності, і віра в близьку перемогу. Уа і Ніздря теж поривалися на пошуки викрадених жінок. Тільки Улла лишився стояти, опустивши руки. Він втягнув голову в плечі, наче над його головою уже занесено палицю ворога. Ао здивовано поглянув на товариша.

— Чорнобурих багато,— повільно промовив Улла.— П'ять! — він підніс руку, розчепіривши пальці.— Три! —підніс другу.— Червоних мало!

Балла гнівно глянула на чоловіка й розчепірила свої п'ять пальців.

— Балла теж візьме списа! Буде п'ять! Каллі не битиметься!

Очі її палали, як у дикої кішки.

— З ними Куолу... Він усе може...— шепотів Улла.

Ніздря нетерпляче тупнув ногою:

— Червоні підкрадуться, як ті, хто виє ночами. Вони уб'ють. Куолу. Куолу помре вві сні!

— Червоні були біля Великої криги. Вони їли серце хумми! — кричав Уа.— Нехай чаклун боїться Уа! Уа не боїться Куолу! Нікого не боїться.

Ці слова підбадьорили Уллу. Він підняв списа:

— Улла теж їв серце хумми. Він не боятиметься.

Балла ласкаво поглянула на чоловіка. Усі мовчки йшли по слідах ворогів. Іти треба було обережно. Ні шурхоту, ні розмов. Йшли довго. Нічні сутінки кожної миті густішали. Та ось попереду, біля самої води, блиснув вогник.

— Вони!

Десятеро очей жадібно вп'ялися в темряву. Пошепки радилися, що робити: обійти стороною, високим берегом, підкрастися і вистежити всіх.

Раптом із кущів до них ступила висока постать. Це був Каллі.

— Нехай Червоні не бояться Каллі! — прошепотів він.— Там Куолу! З ним іще п'ять і два.

Каллі всіх назвав на ім'я. Канда і Цакку там. Їх охороняють. Поганого їм не чинять. Пригощають, а вони не їдять.

Куолу сердитий: Балла втекла. Чому Каллі не привів її? Хотів убити його. Потім прогнав. Наказав шукати й привести Баллу. Якщо вона не прийде, уб’є Курру, спалить на багатті, а попіл кине в річку. Нехай Балла іде за дружину до Куолу, тоді він нічого не заподіє Курру.

Балла заплакала, затуливши обличчя долонями. Уа поклав їй руку на плече:

— Не плач, Балло! Уа не боїться Куолу. Він уб'є його.

Вовча Ніздря тільки зарикав і скреготнув зубами. Ао мовчки підняв списа, Каллі здивувався:

— От які! Чаклуна не бояться!

Коли Червоні Лисиці з дружинами пішли з селища, Чорнобурі зраділи. Вони гадали, що втікачі пішли до Червоних. Куолу більше не гніватиметься на Чорнобурих.

Чаклун прийшов через два дні. Кричав, вимагав Канду, погрожував наслати лихий вітер. Йому показали порожні курені втікачів і сказали:

— Вони пішли до Червоних Лисиць.

За кілька днів Куолу з'явився до Червоних. Він був у чаклунському вбранні: у вишитій строкатими шкурками шубі, хутряному ковпаку, в намисті.

Повернувся звідти лютіший за вовка. До селища Чорнобурих підступив він як чорна хмара.

Чорнобурі обдурили його. Він їм цього не забуде. Вони знатимуть, як обдурювати Куолу. Полаявшись, він жбурнув палицю в Каху і каменем розбив обличчя дідові Фао. Далі перейшов через яр і на очах у всіх махав на селище хутряним ковпаком, обшитим звіриними хвостами.

Всі зрозуміли: Куолу наганяє лихий вітер. У тому вітрі отрута, лють, чаклунстпо!

Чорнобурі поховалися по своїх норах. Суворо заборонили дітям виходити. Сиділи навколо вогнища зіщулившись, втягнувши голови в плечі. Понакривали голови хутряними мішками, позаплющували очі, боялися дихати, ворушитись і розмовляти. Так просиділи вони, охоплені жахом, кілька годин, поки закінчився запас палива і вогнища в землянках почали гаснути.

Тоді хоч-не-хоч старші матері обережно почали виглядати назовні. Чаклуна вже не було.

Перед землянкою Каху яскраво палало багаття, і сама вона разом з трьома сестрами-бабусями з палаючою гілкою ялівцю обходила селище. Вона курила навколо запашним хвойним димком. Коли догоряла одна гілка, бабусі подавали їй нову, запалюючи її од багаття чи смолоскипа, що його ніс за ними Фао.

Каху бубоніла чарівницькі слова. Ніс її низько нависав над запалими губами, а губи швидко ворушились і шамкали заклинання.

Турботи Матері матерів трохи заспокоїли жителів селища, але тривога все ще не минала. Та й справді, ніхто не знав, що переможе: чи добре чаклунство Каху, чи лиха ворожба Куолу.

І треба ж було такому статися: три доби після того дув південний вітер. Він приніс жарке повітря, незліченні хмари комарів та набридливої мошви. Ні вдень ні вночі вони не давали спокою.

Вітер гнав по річці чорні брижі, крутив у повітрі листям.

Він дув від стійбища Куолу, і цього було досить, щоб Чорнобурі сприйняли його як прояв ворожих дій та сили заклинань чаклуна.

Все складалося на користь Куолу.

З теплим вітром прилетіли маздоки. Вони мучать людей, вони наводять на них хвороби і саму смерть. Чаклун нацьковує їх на своїх ворогів. Маздоки накидаються на нутрощі, смокчуть серце, гризуть голову, ломлять суглоби.

Цього разу Куолу випустив «маздоків живота». Маздоки нападали на старого й малого. Не щадили нікого: ні жінок, ні мисливців, ні дітей.

Померли два діди і одна бабуся. Зліг старий Фао. В рудої Уамми захворіла друга дитина. В полюванні теж дуже не щастило. Не видно було ні оленів, ні диких коней. В лісі зникли зубри й тури.