Руслан Володимирович Горовий - Ген воїна

стару знайому. Жінка бігла через хащі, а за нею гналася величезна потвора. Розгледіти тварюку заважали дерева. Андрій цілився в неї, однак боявся вистрілити, щоб не попасти в жінку. Раптом незнайомка перечепилася об якусь повалену гілку і покотилася вниз у ярок. Андрій побачив сповнені жахом блакитні очі, а наступної миті потвора таки налетіла на жінку. Андрій натиснув на курок, дав коротку чергу. Раптом істота перетворилася на росіянина. Росіянин завмер над жінкою, повернувся до Андрія і зареготав.

І саме в цю мить його розбудив Дяк. У лісі почало розвиднятися. «Добре, що хоч дощ закінчився», — Андрій зняв плащ-палатку.

— «Доброго» ранку, — Дяк простягнув йому електронний планшет Анісімова. — Він у нього в наплічнику лежав.

Андрій увімкнув планшет, завантажив навігацію — пристрій упіймав супутники і видав карту.

— Він рухається, — Андрій дивився на цятку на планшеті. — Отже, росіянин таки живий.

— А може, його хтось тягне? — обличчя Дяка було напруженим.

— Мо’ й тягне. Наздоженемо — побачимо.

Андрій сховав планшет. У лісі вже достатньо розвиднілося, щоб оглянути місце вечірньої різанини. Він ще раз обдивився тіло Анісімова, потім увійшов до хати лісника. Через деякий час повернувся назовні і завмер на порозі, про щось розмірковуючи. Опісля махнув рукою Дяку.

— От що я тобі скажу, — погляд у Андрія був дуже серйозний, — я, звісно, не біолог, однак убила їх не тварина.

Він підійшов до тіла Анісімова, перевернув його на бік і потягнув за бронежилет.

— Дивись.

Із тильного боку в кевларі була чітка вм’ятина від кулі, що пройшла крізь тіло і вигнула броню.

— Я так і думав! — Андрій підвівся. — Усе це навколо просто інсценування для нас із тобою.

— І хто це зробив?

— Хто-хто, кінь у пальто! Виходить, наш новий товариш — Михайлов. Бери, Дяче, автомати, зайва зброя не завадить. Він пішов у бік села, тож нам — за ним.

Чоловіки зібрали зброю і набої.

— А хлопців що — так просто кинемо?

— Спершу знайдемо росіянина, — Андрій перевірив автомат, клацнув затвором, перевів на одиночний режим пострілів, — а потім повернемося і викличемо когось.

— А їх вовки не поїдять?

— Тут так порохом смердить, що жодна тварина не підійде. Хоча… — Андрій занервував, — я не впевнений. Та хай там як, часу у нас обмаль, тому немає про що й говорити.

— Ех, вибачте, хлопці, — Дяк ще раз подивився у бік хати і пішов за Андрієм.

Глава 13

Михайлов обережно пробирався розваленим селом. Подекуди дерева підступили так щільно до хат, що доводилося робити зайві гаки. І все ж він не наважувався виходити на вулиці, тож ішов подвір’ями. Десь далеко помекувала коза. Отож люди тут є. Керівництво не помилилося, коли визначило село Корогод як точку, звідки надійшов останній сигнал…

…Загалом усе пішло зовсім не так, як планувалося від початку. Коли група увійшла до зони, хохли розділилися, і у Михайлова не було можливості зробити все згідно з наказом. Довелося імпровізувати під час нічної зупинки. Із Сомовим проблем не виникло. Коли Анісімов звелів їм спати, а сам пішов чергувати, Михайлов дочекався, доки із сусіднього лежака почулося рівне дихання чоловіка і вмить перерізав йому горло. Однак Анісімов виявився більш міцним горішком. Він чомусь повернувся. Михайлов встиг податися з хати буквально за мить. Росіянин вдягнув прилад нічного бачення і відійшов за найближчі кущі, націлив автомат на вхід сторожки.

Із будинку почулися матюки. За мить з’явився Анісімов із рацією в руках. Він викликав другу групу.

— Бойко! Тут біда!..

Михайлов націлив автомат у правий бік грудної клітки чоловіка ближче до плеча, туди, де кевлар бронежилета був найменш міцним. «Ну ж бо, давай, викликай їх…»

— Сомов мертвий, кацапа поки що не бачу, зараз…

«Все, час», — майнуло в голові Михайлова, і він дав коротку чергу. Кулі увійшли точно у щілину між кевларом. Анісімов матюкнувся, випустив рацію, підняв автомат у бік Михайлова, однак вистрілити вже не встиг — завалився набік.

Росіянин почекав хвилину і підійшов до вбитого.

— Анісімов! Анісімов! Відповідай, що там у вас? — із рації чувся голос командира другої групи.

— А у нас в квартирі газ, — пробурмотів Михайлов і зиркнув на рацію.

Він, про всяк випадок, нахилився і торкнувся пальцем шиї Анісімова. Пульсу не було.

— От і все, товаришу командире, а то понтів було більше, ніж треба: «Це моя територія, або як я сказав, або ніяк», — перекривив Анісімова Михайлов.

Перед тим як піти далі, Михайлов «зачистив» стоянку. Саме так він із колегами робив і в Чечні, Грузії та інших малоприємних місцях, коли треба було сховати сліди різанини.

Він витягнув із наплічника два спеціальні піропатрони — візуально схожі на імітатори гранат, однак менші, без запалу і зі спеціальним клапаном, який просто треба було пробити.

Чоловік розстібнув бронежилети на трупах, по черзі надрізав животи загиблим, натиснув на плівку клапана, заштовхав піропатрони всередину. «Тепер є п’ять хвилин, щоб зникнути», — Михайлов озирнувся навкруги. Він добре знав, як діють піропатрони. Спеціальний заряд і оболонка не залишали слідів. Тіло немов розривалося зсередини і ховало всі ознаки вбивства. Коли в гарячих точках знаходили такі рештки, ні у кого не викликало навіть сумнівів, що тіло розшматували тварини.

Михайлов відійшов від хати метрів на двісті і прислухався. Нарешті до нього донеслися неголосні звуки — ніби чвакнула жаба, на яку наступили чоботом. Отже, заряди спрацювали…

Відстань до села Михайлов подолав швидко. «Ото морди будуть у другої групи, коли вони побачать