Микола Остоу - Усі жінки - відьми. Будинок шкереберть

— Що ж, варто спробувати, — погодилася Пайпер, приємно вражена плином думок сестри. — І дійсно: наша поєднана сила справить на потвору набагато потужніший вплив.

— Злагоджена командна робота — ось що є зараз найголовнішим, — сказала Фібі, граціозно приземлюючись на підлогу між двома сестрами. На чолі в неї блищали крапельки поту. Ухопившись за руки, дівчата утворили живий ланцюг.

Бобо погрозливо загарчав.

Фібі міцніше стиснула руки сестер і продекламувала:

Спогади дитинства,

Геть від нас ідіть!

Ми хочемо, щоб щезли ви, сумні й веселі,

Вмить!

З останнім словом цього імпровізованого заклинання Пейдж виступила вперед і пожбурила в Бобо флакон із зіллям. Він розбився біля його лап, і кімната наповнилася густим ядучим димом.

Сестри замахали руками і закашляли, придивляючись — зникла потвора, чи ні.

— Ой! — розпачливо вигукнула Пейдж, — він і досі…

Але не встигла вона закінчити цю фразу, як Бобо щезнув з їхніх очей.

— …і досі там, — знічено продовжила Пейдж. — Так ми укоськали його, чи ні? — запитала вона.

— Гадаю, що ні. Він просто кудись зник, — припустила Пайпер.

Та не встигли сестри розібратися, куди подівся Бобо, як будинок знову напустився на них.

— Слухайте, чи це тільки мені здається, чи оті фотографії і справді починають змінюватися, га? — спитала Пейдж.

І дійсно: бляклі фото, що зазвичай висіли на стінах їдальні, почали змінюватися, і на них почали з’являтися якісь нові жахливі зображення, жодним чином не пов’язані з життям дівчат та зі спадщиною Холівєлл Менор.

— На жаль, це здається не тільки тобі, — запевнила її Пайпер.

І саме в цей момент з розбитих рам почали розлітатися навсібіч друзки скла.

— Вони нас на шматки посічуть! — скрикнула Фібі, закриваючись рукою.

— Мерщій на горище! — вигукнула Пайпер і обернулася до сестер, які вже бігли сходами нагору.

— Ми прийшли як з доброю новиною, так і з поганою, — оголосила Пайпер, що йшла на чолі жіночого війська. Лео, заколисуючи Ваята, нетерпляче чекав на них на горищі.

— Ви знищили Бобо? — з надією у голосі спитав Лео.

— Ну… — ухильно почала Пайпер, забираючи Ваята з рук чоловіка.

— І так, і ні, — відповіла Пейдж, хапаючи ротом повітря. — Він кудись щез, але, гадаю, не ми це зробили. Ми застосували і зілля, і заклинання, але я впевнена, що він… він просто зник, зник сам по собі, без нашої допомоги.

— І це означає, що він може знову з’явитися тут в будь-який час? — із цими словами Лео обережно озирнувся довкола, наче очікуючи, що Бобо вигулькне зі шпарини будь-де і будь-коли, бо вже засвідчив свою схильність до неочікуваних появ.

— Саме так, — похмуро підтвердила Пайпер.

— А яка ж тоді добра новина? — розчаровано спитав Лео.

— Добра новина полягає в тому, що ми, нарешті, маємо її, — оптимістично заявила Фібі. — Тобто, маємо потвору. Можеш подякувати за це своїй дружині: це вона витягла її із небуття.

— За це треба «дякувати» не тільки мені, — запротестувала Пайпер. — Це Фібі припустила існування зв’язку між халепами, що кояться у нашому будинку, і страхами та спогадами дитинства, що нас переслідують.

— Це ви про що? — спитав Лео.

— А ти сам подумай, — пояснила Пайпер. — Усі ці химерні штучки почалися саме того дня, коли Ваят витворив гігантське цуценя з малюнку на своїй чашечці. Нам тоді здалося, що це — випадковість. Але я добряче над цим поміркувала і пригадала, що Бобо в той час теж лежав на стільчику Ваята!

— Значить, ти вважаєш, що коли Ваят оживив цуценя, він витворив демона з Бобо? — спитав Лео, складаючи докупи два факти.

Пайпер кивнула:

— Саме так. І увесь цей час демон залишався невидимим. Гадаю, що саме Бобо ми маємо бути вдячні за проблеми з гарячою водою, за потоп у підвалі, за чорну діру у ванній, за портал у минуле в спальні Пейдж…

— А ще за мою здатність спілкуватися з їжею та твої фантомні перейми, — закінчила перелік Фібі, при цьому на її обличчі поєдналося задоволення і роздратування. Кивнувши головою на іграшкового Бобо, безпорадно полишеного на підлозі, вона продовжила: — Ота іграшка намагалася поцілити в наше найвразливіше місце — в наше дитинство і наші спогади про нього! Бобо перетворив будинок нашого дитинства на кошмар. Він навіть спромігся викликати у нас сумніви у відданості своєму будинку!

— Мабуть, саме тому ми і натрапили на оту сторінку в «Книзі таїнств», — припустила Пейдж. — На ту, що змусила нас відчути провину за те, що ми, начебто, повстали проти власного будинку. Не кажучи вже про наші спогади. Ця огидна іграшка навіть довела мене до того, що я перестала любити власне дитинство і почала прагнути якогось іншого. — Пейдж розлючено топнула ногою і замовкла, схрестивши руки на грудях.

— Давайте причепимо Бобо козлячу борідку, устромимо в рота сигару і скажемо, що це — професор Зиґмунд Фройд, — саркастично зауважила Пайпер.

— Що ж, досить переконлива теорія, — погодився Лео. — А ви не замислювалися над тим, як же нам його тепер подолати, га? Особливо тепер, коли він став невидимим.

— Гадаю, нам всім треба зайнятися психоаналізом — тільки й того, — запропонувала Пейдж.

— Сподіваюся, ти не збираєшся звернутися до професійного психоаналітика, — сказав Лео.

— Та ні, не буквально. — Пейдж похитала головою. — Треба просто сісти і поміркувати. Розумієте, ми всі мусимо подолати оту дитячу психічну травму, яка переслідує нас у нашому ж будинку.

— А ти впевнена, що ми маємо для психоаналізу достатньо часу? — встромила шпильку Пайпер.

Фібі сердито зиркнула на неї.

— Дослухайся до моєї поради, сестро. Я маю таке відчуття, що ми зможемо розібратися зі своїм минулим, якщо докладемо зусиль. Маю певні пропозиції щодо прискореного курсу психології для ворожок.

Розділ 10

— Спочатку найголовніше, — промимрила Фібі сама собі, впевнено прямуючи в кухню. — Може, Пайпер і неперевершена куховарка, але не буду ж я ще й власної кухні боятися! І чхати мені на неприємні передчуття!

Зробивши глибокий вдих, вона переступила через кухонний поріг, навмисне ігноруючи верески і стогони їжі, «вбитої» і приготованої впродовж десятків років.

Вона знала, що домашнє вогнище традиційно було осердям домівки, місцем, біля якого збиралися члени родини, щоб відчути свій зв’язок. Її численні дитячі спогади теж були пов’язані з приємними хвилинами за обіднім столом. Як і Пайпер, їй теж пригадувалося смачне вівсяне печиво, що його бабуся готувала за спеціальним рецептом, а також супи, які Гремс готувала сестрам, коли хтось із них хворів.

«Коли бабуся щось для мене готувала, — пригадувала Фібі, — я відчувала її любов, її турботу, я відчувала