Емілія Бронте - Буремний Перевал

ми ввійшли до її кімнати: вона налякала мене. Я вирішила, що вона так і збожеволіти може, і вблагала Джозефа бігти по лікаря. Вона й справді марила, мов у нападі божевілля. Мої побоювання щодо марення справдились: містер Кеннет, ледве її побачивши, оголосив, що вона серйозно хвора — в неї була гарячка. Він пустив їй кров і звелів мені годувати її самою сироваткою та вівсянкою, звареною на воді, і наглядати за нею, щоб вона не викинулася зі сходів чи у вікно; і потім пішов, бо в нього вистачало роботи в парафії, де відстань від одного до іншого будинку буде милі зо три.

Хоч, зізнаюся, я виявилася не вельми гарною доглядальницею, а Джозеф і містер Ерншо — не набагато кращими, і хоч наша хвора була така вередлива й вперта, якими бувають лише хворі, вона таки одужала. Стара місіс Лінтон, звичайно, кілька прийшла з візитом, навела лад у домі й усіх нас прибрала до рук; а коли Катрина почала видужувати, наполягла на тому, щоб її забрали до Трашкрос-Грейнджу. Ми всі зітхнули з полегшенням. Та бідолашну леді було жорстоко покарано за її доброту: вона та її чоловік обоє підхопили гарячку і повмирали за кілька днів одне по одному.

Наша юна леді повернулася до нас ще більш зухвалою й запальною, ще впертішою, ніж колись. Про Гіткліфа й чутки не було з того вечора, як він зник; і одного разу, коли Катрина була особливо нестерпною, я наробила собі лиха, звинувативши її в його втечі; це справді була її провина, і вона знала те надто добре. Відтоді вона кілька місяців і не озивалась до мене — хіба що як до служниці. Джозеф також потрапив й у немилість: він-бо смів її повчати, наче малу дитину, а вона вважала себе дорослою жінкою і господинею в домі й гадала, А нібито нещодавня хвороба дає їй право вимагати особливої уваги. Та ще й лікар казав, що її не слід турбувати — хай уже вона править своєї; і вона вважала ледь не вбивцею кожного, хто смів збунтуватися та хоч словом їй заперечити. Вона трималась осторонь від містера Ерншо та його друзів. З огляду на приписи лікаря та справжні напади, в які переходило роздратування, брат дозволяв їй робити все, чого душа забажає, і зазвичай уникав усього, що могло б розпалити її затяту вдачу. Він був, може, й надто поблажливим до її коверзувань — та не з жалю, а з гордощів: він прагнув, аби Катрина зробила честь своїй родині, поєднавши її з родом Лінтонів; і, поки вона залишала брата у спокої, він дозволяв їй використовувати нас, мов рабів: його це анітрохи не бентежило. А Едгар Лінтон — не він перший, не він останній у цьому світі — був засліплений пристрастю; і він вважав себе найщасливішою людиною на землі, коли повів її до гімертонської церкви — за три роки по смерті свого батька.

А я, попри все своє небажання, мусила покинути Буремний Перевал та перебратися з нею сюди. Малому Гортону вже пішов п'ятий рік, і я щойно почала вчити його абетки. Нам було сумно розлучатися; та сльози Катрини важили більше від наших. Коли я відмовилася їхати з нею, а вона зрозуміла, що її прохання на мене не вплинуть, вона побігла скаржитися до чоловіка й брата. Перший запропонував мені казкову платню; другий наказав пакувати речі: йому, мовляв, не треба й духу жіночого в домі, де немає хазяйки; а щодо Гортона, то хай ним опікується вікарій. Тому мені нічого не лишалось, як робити, що накажуть. Я сказала хазяїнові, що він відцурався усіх людей лише для того, аби скоріше себе занапастити; поцілувала малого Гортона, попрощалася з ним — і з тої пори стала для нього чужою. Аж дивно часом подумати, що він геть забув про Неллі Дім, — а вона ж була для нього всім на світі, як і він для неї.

…На цьому економка урвала розповідь: позирнувши на годинник над коминком, вона сполошилася, побачивши, що У стрілки показують пів на другу. Вона й чути не схотіла про те, щоб лишитися бодай на мить; щиро кажучи, я й сам утомився слухати. Вона пішла спочивати, а я роздумував собі ще години зо дві, що треба якось зібратись на силі та встати, незважаючи на болісну слабкість у голові та кінцівках.

Розділ десятий

Ну й чудова прелюдія до відлюдницького життя! Чотири тижні тортур — кашлю та нездужання! Ох, ці пронизливі вітри, і похмуре північне небо, і непролазна сльота, і неспішні сільські лікарі! А це одноманіття людських облич! І, гірш за все, зловісні натяки Кеннета, що мені годі й сподіватися вийти надвір до весни!

Містер Гіткліф щойно вшанував мене візитом. Десь із тиждень тому він надіслав мені кілька куріпок — останніх у цьому сезоні. Негідник! Він певною мірою винний у моїй хворобі; і мені дуже кортіло сказати йому це у вічі. Та, на жаль, цього не сталося. Хіба я можу образити людину, яка виявилася досить добросердою, щоб просидіти годину біля мого ліжка, та ще й говорила при цьому не про пігулки й мікстури, припарки й п'явки? Зараз мені трохи полегшало. Я ще заслабкий, аби читати, та відчуваю, що стане сил розвіятись, послухавши щось цікаве. А чому б не попросити місіс Дін продовжити свою розповідь? Я можу пригадати всі її головні події — до того часу, як місіс Дін приїхала сюди. Так, пам'ятаю: герой утік і три роки не давав про себе знати, а героїня вийшла заміж. Подзвоню: їй буде приємно, що я знову в змозі жваво розмовляти.

Місіс Дін прийшла.

— Ще двадцять хвилин до прийому ліків, сер, — зауважила вона.

— Та цур їм! — відповів я. — Мені б хотілося…

— Лікар каже, що порошки вам приймати вже не треба.

— З превеликим щастям! Та не перебивайте мене. Сідайте отут поруч — і тримайте руки подалі від цієї горезвісної фаланги пляшечок. Витягайте з кишені ваше плетіння — отак — і продовжуйте історію містера Гіткліфа — відтоді, як ви покинули Перевал, і до наших днів. Він отримав освіту на континенті і повернувся джентльменом? Чи здобув місце стипендіата в коледжі, чи потрапив до Америки і там заробив повагу кровопролиттям на теренах своєї нової вітчизни? Чи збагатився ще легше, промишляючи битими шляхами Англії?

— Він міг спробувати себе на кожній із цих стежин, містере Локвуд; та я нічого не можу сказати