Оксана Стефанівна Забужко - Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій

службовця-юриста» (sic!), а княжий нащадок М. Старицький з'являється на світ у «дрібномаєтній поміщицькій родині»[146], і геть-чисто нічим, крім власне відсутности в свідомості автора-освітянина бодай якогось образу української дворянської інтеліґенції, пояснити таке ревне, уже в пострадянський час учинене «розкуркулення» наших класиків «с лишением всех чинов и званий», здається, неможливо.

Відтак те, що вже непорівнянно серйознішим дослідникам здається в стосунках Лесі Українки з О. Кобилянською «неперебореним інфантилізмом», бувши поміщеним у свій питомий контекст української приватности «родового гнізда», так само втрачає позірну «унікальність» і, як тепер бачимо, не вельми й вибивається з прийнятого «між своїми» мовно-культурного нормативу. «Надворі страшна хляпавка, а хтось не має картки і не важиться витикатись на вулицю, бо буде „міау“. Відколи хтось виїхав звідси, то з погодою нема ладу, як не зрання, то по обіді <…>, а все мусить хляпати! Міа-а-а-ау!» [11, 230]; «Нехай хтось частенько пише картки, то буде чіча-ляля» [11, 231] і т. д. — весь цей милий любовний лепет, це аж ніяк не «атмосфера дівочої школи» (коли скористатися формулкою Вірджинії Вулф), і навіть, хоч би як це розчарувало наших гомосексуалок, не лесбійський сексуальний дискурс (бодай тому, що в ньому бракує чільної дефінітивної характеристики цього останнього — переряджання «хлопчиком» і транссексуальної естетизації[147]), — ні, це дискурс класично-родинний, «домашній», сестринський («не по крові, а по духу»), і до того ж таки, нікуди не дінешся, автентично-український, бо афектоване називання чоловіка в середньому (згадаймо Ольжичеве «бурбулятко»!), а жінки в середньому й чоловічому роді («Мій Лільчик [сестра Ольга. — О. З.] золотий, і рожевий, і іскристий. Так!» [11, 378]), хай яке воно й ґендерно асиметричне (чоловікові-бо на знак ніжности не скажеш «моя зайчиха», як жінці — «мій зайчик»!), притаманне українській так само, як і більшості індоєвропейських мов (до речі, й по-французьки — до кузини Аріадни Драгоманової, поки І. Труш не поклав край їхнім стосункам, — Лариса Косач також пестливо зверталася в чоловічому роді — «mon cher petit Radis», а не «ma cherie petite»). І жодних рацій нема в цьому випадку вигадувати «хтосеві білому» й «хтосеві чорненькому» чужомовних впливів («походить така форма, імовірно, від „німеччини“ Кобилянської, а саме — слідів неозначеного називання, характерних для німецької мови. Але, проявившись в україномовному спілкуванні обох подруг, така граматична форма стала ґендерним маркером і дозволила говорити про лесбійський сексуальний дискурс їхнього листування»[148]), — німецьке «man» тут якраз і геть ні до чого, бо неозначене називання (фігура «ухиляння» від прямої відповіді на питання «хто це?», «що це?», свого роду мовна «гра в хованки») завжди є невід'ємною прикметою дитячого опанування мовою «від двох до п'яти», тобто знов-таки родинного сленґу (пор. Мопассанове «Чий це ротик?» — «правильною» любовною відповіддю тут мало б бути не «мій», а «чийсь» або «не знаю»). Куди цікавіше, на мою думку, було б звернути увагу на те, що чомусь рішуче оминається увагою всіх без винятку інтерпретаторів цього сюжету, — що, попри всю сердечну дружбу й духовне посестринство Лесі Українки й Ольги Кобилянської, ці дві добре виховані панії ніколи за ввесь вік так і не перейшли між собою на «ти» (!!!)[149], а відтак оте домашнє, грайливо-здрібнене звертання в третій особі, «дорогий чорненький хтось» замість «дорога товаришко», у поєднанні з усіма пустотливими «міау» й «чіча-лялями», було чи не єдиним засобом «утеплити», «оріднити» письмо (в усному спілкуванні на «Ви» таке «підвищення температури» без труда забезпечується інтравербально — мімікою, голосом, інтонацією, — і саме тому Леся Українка й нарікає повсякчас у листах на те, що на письмі не виходить так, як «в живі очі живим словом» [11, 273]).

Таким чином, розглянувши два життєві сюжети Лесі Українки, що їх адаптувала для вжитку національна культура, — мінську трагедію і «жіночий платонічний роман», — мусимо в обох випадках констатувати наявність того культурно-комунікаційного розриву, завдяки якому стара канонічна парадигма Великої Хворої («безщасниці», сексуально обділеної й неповноцінної жінки) зберігається загалом ненарушальною. Ба більше: парадигма «сама себе боронить» — відторгаючи те, що може її захитати.

Важливим прийомом усіх без винятку владно-дискурсивних практик — може, навіть важливішим, ніж пряма фальсифікація, — виступає замовчування. У житті Лесі Українки були й інші, не менш серйозні, без перебільшення доленосні сюжети, котрі, в разі їхнього включення в науковий та загальнокультурний обіг, неминуче потягли б за собою зміну парадигми, бо ніяким чином із нею не контамінуються. У висліді, протягом цілого століття вони залишалися de facto проскрибованими, вдостоюючись, у кращому разі, доривчих, марґінальних завваг (у малоприступних спеціальних публікаціях). Одним із таких сюжетів, якого уникнути тут ніяк не випадає, є її шлюб, і в наступному розділі я маю намір присвятити йому, як і загалом Українчиній філософії шлюбу, дещо більше уваги, ніж це традиційно заведено в «лесезнавчих» студіях, — саме цей сюжет і дасть мені змогу перейти до розгляду на порядок глибших і прихованіших комунікаційних розривів, пов'язаних із прочитанням найважливіших текстів Лесі Українки.

III. Історія єресі—І. Містичний шлюб і «релігія любови»

Та де ж ті олтарі? Я наче бранець,

Що на чужій землі шанує бога,

Нікому не відомого в країні.

Леся Українка. У пущі

Шлюб Лесі Українки з Климентом Квіткою був класичним романсовим мезальянсом — таки дослівною цитатою з популярного тогочасного романсу: «Он был титулярный советник, она — генеральская дочь». За імперською-бо «Табеллю о рангах» цивільний чин його превосходительства Петра Антоновича Косача — «действительный статский советник» — відповідав військовому званню ґенерал-майора, тож статусно панну Косач і справді доводиться вважати «ґенеральською дочкою». Климент же Квітка, «Квіточка», вірний паж королеви, невідступно й самовіддано закоханий у неї впродовж багатьох років (до такої міри, що рвався взимку 1901-го до Мінська допомогти їй сидіти при хворому С. Мержинському[150]! — ось де був правдивий «трикутник», тільки «третім зайвим» у ньому була аж ніяк не панна Лариса…), був найсправжнісінький «титулярный советник» — помічник присяжного повіреного, вбогий чиновник скромного 9-го рангу (за військовою ієрархією це всього тільки «обер-офіцер» — капітан або ротмістр), сумнівного походження (всиновлений вихованець міщан Карпових), знов-таки хворий на туберкульоз легень (sic!), і на додачу ще й хлопчисько, молодший від своєї дами серця майже на 9 років, — різниця в літах, у ту дофеміністичну добу зовсім не уважана для жінки вищих класів за престижну, як це дедалі частіше спостерігається нині, коли за жінкою визнано однакові з чоловіком економічні, юридичні й сексуальні права[151]. Сто років же тому навіть Косачам, при всій їхній поступовості, «вільнодумстві» й демократизмі, не могло не здаватися, що їхня