Таня Малярчук - Звірослов

його?

- Ні.

- Як не помниш?! Мусиш! Він бігав за тобою не один год.

- Ніхто за мною не бігав.

- Ще й як бігав. Вся школа про вас сплєтнічала. Ну признайся, Антоніна, в тебе щось з ним було?

- Я не знаю, про кого ти говориш, Надєжда.

- Ну такий невисокий, трохи неопрятний. Географію преподавав. Губатий такий.

- Пий чай, Надєжда.

- Нехай охолоне.

Надя пильно спостерігає за Антоніною Василівною. В Антоніни Василівни ледь помітно тремтять руки.

- Странна смерть, - обережно продовжує Надя. - Жонатий не був. Поганих звичок не мав. Просто помер.

- Таке теж деколи стається.

Надя підводиться з крісла. По-войовничому розправляє плечі.

- От нащо ти так ведеш себе, Антоніна?!

- Як?

- Ти прекрасно помниш географіка, тільки вдаєш, що не помниш!

- Навіщо мені таке робити?

- От і я думаю, навіщо?! Корчиш із себе принцесу! Всю жизнь корчиш із себе принцесу.

- Надєжда, це неправда.

- Правда! Пам’ятати якогось Борю-географіка надто унізітєльно для тебе, да?

- Що ти мелеш, Надєжда?!

Антоніна Василівна теж підводиться.

Так стоять одна навпроти одної: секретар Бога на землі і злісний неплатник Божих податків.

- Так завжди було, - цідить Надя крізь вставні зуби, - ти принцеса-літераторша, гордячка, а я всього лиш масовік-затєйнік. Але тепер ситуація змінилась, Антоніна. Час нас зрівняв. Тепер ми рівні, Антоніна! Тепер ми знаєш хто? Я тобі скажу. Пенсіонерші.

На блідому обличчі Антоніни Василівни не сіпається жодний нерв.

- Ти права, Надєжда, - нарешті каже вона, - я пам’ятаю Борю. Я збрехала, що не пам’ятаю. Мені було стидно.

Надя сплескує в долоні:

- Чого стидно?! Луччій подрузі зізнатися стидно???

- Багато років минуло.

- Признавайся, - солодко торохкоче Надя, - що у вас було?

- Роман був.

- О!!! Та ми всі здогадувалися. Але ти так надмєнно себе з ним на людях вела, що ми не були увєрєні на сто процентів. І як довго?

- Не знаю. Рік. Може, більше.

- О!!! І чого ви не поженились, Антоніна?

Антоніна Василівна відвертається до вікна.

- Він не захотів, - каже.

- Не може такого бути! Боря був влюбльонний в тебе по вуха.

- Любов минає.

Надя гарячково зіставляє в умі плітки і факти і врешті співчутливо зітхає.

- Бідна. Чого ж ти все тримала в собі? Не поділилася зі мною своїм горем…

Антоніна Василівна відчиняє вікно і розкришує вівсяне печиво на підвіконні.

Дві ворони миттєво підлітають і підбирають крихти дзьобом.

- Антоніна! Ти годуєш ворон?!

- А що тут такого?

- Перший раз таке бачу.

- Ці ворони ручні. Вони мої друзя, - Антоніна Василівна вимучує кислу посмішку. - І взагалі, я не знаю, чи це ворони, чи галки, чи граки, чи круки.

- Ти будь з воронами осторожна, Антоніна, - Надя одягає пальто. Її місія на сьогодні скінчилась. - Недавно по телевізору передавали, що ворони в містах які-то агресивні стали. Цілими бандами нападають на голубів і даже на бездомних псів. Гляди - скоро до людей доберуться. Вони мені ніколи не нравились.

Це смішно, думає Антоніна Василівна, це так смішно, що аж боляче.

Але все ж.

Вона заходить у взуттєвий магазин «Все по 50 гривень». Магазин переповнений. Антоніна Василівна повільно оглядає полички з жіночими чоботами. Усі вони майже нічим не відрізняються між собою. Усі чорного кольору.

Цей магазин треба було б назвати «Все по-чорному», думає Антоніна Василівна. Бере один чобіт у руки, і їй здається, що чобіт паперовий - такий легкий.

Миловидна чорнява дівчина підходить до Антоніни Василівни з професійною усмішкою на лиці.

- Хочете приміряти? - питає.

- Не знаю напевно, але скажіть, - Антоніна Василівна мнеться, - скажіть, ці чоботи не паперові?

- Звичайно, не паперові! Звідки ви таке взяли? Деякі навіть шкіряні!

- Я подумала, може, це взуття для… покійників.

Професійна усмішка застигає на лиці дівчини.

- О, не треба мене жаліти! - схоплюється Антоніна Василівна. - Я не маю нічого проти взуття для покійників. Просто деяке з них дуже поганої якості і розлізається від першої сльоти.

Антоніна Василівна міряє одну пару, потім другу, потім третю.

- Ці затісні, - каже вона дівчині-консультанту. - А в цих дуже гострий ніс. Боюся, що когось ними заколю. А ці, треті, вони просто жахливі. Мені потрібні такі, які б мали м’яку підошву.

- А, я розумію, - вигукує дівчина, - щоб мозолі не натирали?

- Щоб було зручно танцювати.

Смішно, аж боляче, думає Антоніна Василівна.

Він танцює - Антоніна Василівна сидить на табуретці в кутку і спостерігає.

Потім раптом встає і каже:

- Я купила собі нові чоботи. У п’ятницю знову йду на дискотеку.

- Жоден чоловік тепер не встоїть проти ваших чар, - весело відповідає Віктор.

- Жоден. Я буду танцювати.

- Ви ж не вмієте.

- Ви мене навчите.

- Боюся, до п’ятниці ми навряд чи встигнемо.

- Я швидко вчуся.

- Чому ви танцюєте самі, Вікторе? Я завжди думала, що для танцю потрібні двоє.

- У мене була партнерка. Її звали Ліля. Минулого місяця ми розійшлися.

- Чому?

- Посварилися.

- А! Я розумію. Сердечні справи.

- Ні. Я не плутаю танці і любов. Ліля під час тренувань не користувалась антиперспірантом. Мене це бісило.

- Антоніно Василівно, ви хочете все зробити самі. Це неправильно. Ви зовсім не використовуєте мене, коли танцюєте.

- Я вам не довіряю.

- Даремно.

- Хіба?

- Скільки книжок ви прочитали?

- Не знаю. Не рахував.

- Тоді так: яку книжку ви прочитали останньою?

- «Гарі Потера».

- І як? Сподобалося?

- Так.

«Він ще дитина», - думає Антоніна Василівна.

- У мене дежавю! Я вже це бачив. Вас тут. Що ми танцюємо.

- Гарно.

- Звідки це?!

- Ну, у мене є своя теорія… Я думаю, що це все нам снилося. І деколи ми згадуємо свої сни.

- Я теж так думаю! Але тоді виходить, що ми спочатку бачимо своє життя уві сні, а вже потім його живемо.

- Саме так і виходить.

- Тупо якось.

- А в школі ви щось читали?

- Ну. Читав. Щось.

- «Мадам Боварі» Флобера читали?

- Ні.

- А Достоєвського?

- Той, що Фьодор?

- Той, що «Брати Карамазови», «Бєси».

- Ні. Не читав.

- А Франца Кафку?

- Не читав. Усе дуже страшно, так?

- Але ж ви чули про Кафку… Знаєте, хто це?

- Ніколи не чув.

- У вас була погана вчителька літератури.

- Антоніно Василівно, з якого ока?

- Що?

- У вас війка впала. З якого ока?

- Вікторе, я вас не розумію.

- Є така гра. Ви не знаєте? У вас впала війка з ока. Якщо вгадаєте, з якого, берете війку, загадуєте бажання і сунете війку за пазуху. Бажання має збутися.

- Ось воно що. Так, я знаю таку… гру. З лівого ока.

- Вгадали. Загадуйте бажання.

«Дитина»,