Дмитро Білий - Заложна душа

...Наближення мороку відчувалося давно, час від часу його відгуки, немов гуркотіння далекої громовиці, доносились до Булавного після смерті Горлача. Суддя відкрив, що покійний залишив по собі три заповіти. Перший необхідно було відкрити відразу після поховання, другий через тридцять три роки і третій через шістдесят шість років. У першому заповіті знаходилися звичайні у таких випадках справи, що торкались розподілу майна небіжчика. Між іншим переповідалося продати палац, а гроші передати на вічний спомин душі Горлача у міському соборі. Палац був проданий якомусь заможному родичу князя Ґаґіна. Втім, при першому ж богослужінні свічки впали з амвону, і собор тільки дивом не згорів, потім, коли священик доходив після акафісту до спомину душі раба Божого Горлача, у деяких починалося відчуття, що їх хапає за горло невидима рука, а одного разу якась жінка впала і забилася судомно, хропучи прокльони страшним нелюдським голосом.

Новий володар палацу вмер за дивних обставин, а його наступник, що купив палац за ціну втричі дешевшу попередньої, почав розповідати моторошні речі про дівочі крики, що лунали немов з-під фундаменту, про примари, які бродили палацом, чортів, що ломились на повний місяць у вікна, та інші страхіття. Челядь його розбіглася, а господаря невдовзі знайшли поблизу палацу із пістолем в руках і напіввідірваною головою. Після цього ніхто вже не наважувався купувати палац, він так і стояв на пагорбі, поступово заростаючи диким виноградом. Стіни його облупилися і потріскались, а дерева і кущі оточили зеленою стіною. З того часу завелось у місті обходити проклятий палац стороною, а якщо і доводилося проходити повз нього, то кинувши оком на високий чорний дах і провалля вікон, необачні перехожі хреститись і шепотіли потаємні закляття.

В 1742 році відкрили другий заповіт пана Горлача — в ньому здивовані райці прочитали, що покійний заповідає перепоховати його тіло на подвір'ї палацу. Одночасно за це у заповіті повідомлялося про місце, де був захований бочонок із цехінами, які, по виконанні волі покійного, можна було передати у міську скарбницю. Бочонок знайшли, цехіни передали до скарбниці. Невдовзі могилу Горлача розкопали. На диво, домовина зроблена з міцного дуба, була неушкодженою, тому її, не розкриваючи, перенесли на подвір'я палацу і там закопали, поставивши тяжкий кам'яний хрест.

Все пройшло спокійно, якщо не враховувати заперечення полкового хорунжого Кулицького, який почав запевняти райців, що Горлач щезник або вурдалак, бо на ньому тяжіє Свята Помста за зраду січового Закону. Звідки в Кулицького з'явилися такі крамольні думки, взялася розслідувати особлива Комісія при Колегії, але, ретельно не розбираючись у малоросійських ворохобництвах, запроторила хорунжого про всяк випадок до Сибіру.

Втім, невдовзі з'ясувалося, що хорунжий мав слушність. По Булавному поповзли чутки про Мерця Горлача, що виходить з могили і літає над містом, шукаючи живу кров. А потім не один і не два нічних свідки розповідали, як по ночах пан Горлач їздить вулицями міста у таратайці, запряженою п'ятьма чортами і п'ятьма чорними крилатими кіньми у супроводі своїх мертвих гайдуків, як доїжджає до ринкової площі і раптом перетворившися на чорного півня підлітає у тьмяне небо і з кукуріканням падає у колодязь біля собору.

Але справжній Жах розпочався у травні 1775 року...

...Щезло троє дівчат, які вертали з вечорниць. Соцький Реміз узявся розшукувати зниклих і вже вирішив, що їх викрали заїжджі торгівці або підманули за собою гусари, полк яких проходив на той час повз Булавне. Єдине, про що він дізнався, це те, що дівчат проводжали з вечорниць парубки, яких до того на цьому краю міста не бачили. Місцеві хлопці вже вирішити дати захожим бабодурам добрячої прочуханки, але ті виставили щедрий могорич, і конфлікт не відбувся. А дівчата пропали... За кілька днів після зникнення страшна вістка облетіла місто — посередині провулку, де жили дівчата, побачили вранці люди, що на тину висять, прив'язані за розтріпані коси, три дівочі голови...

...Далі були загадкові смерті, блиск червоних очей у нічній темряві, хруст кісток, божевілля і морок...

Соцький Реміз наказав зібрати п'ятьох вартових із магістрату і відправився до палацу Горлача. Що там відбулося — Реміз нікому не розповів. Повернувся він один, без варти, блідий як смерть, у скривавленому одязі, зачинився у своєму будинку і обіцяв застрілити кожного, хто наблизиться до воріт.

А ще через день міщани дізнались, що пала Січ.

А ще через день почалась чумна пошесть...

...І першим вмер соцький Реміз...

15. Третій заповіт

— Про жахливі речі дізнався я щойно, — пан Вербовський говорив дуже повільно, поступово опановуючи себе після розповіді. Йому стало страшно — раптом і його захопить крижаний морок, що вже безроздільно заволодів присутніми. Але він відчував, що найстрашнішого ще не почув.

Бурмистр Левель, тяжко дихаючи, підвівся — голос його дрижав:

— Навколо зловісного міста виставили ми надійні кордони, але, боюся, мертва вже сторожа. Смерть над містом крила свої хижі розверзла, і ніхто з нас живими за стіни не вийде. Не знаємо ми — за які гріхи спіткало нас це лихо, але, пам'ятаючи твою, пане значковий товаришу, вдачу до благочесних справ, покірно просимо тебе нас вислухати. Бо, виконуючи волю покійного пана Горлача, розкрили ми останній, третій, заповіт, адже шістдесят шість років із написання його минуло, і дізнались про справи, які тебе торкаються.

Тут пан бурмистр кивнув до писаря Перуцького, і той вперед виступив, розгорнувши в руках сувій жовтого паперу. Почистив горло за старою писарською звичкою і почав читати:

"Складений заповіт сей із слів Якова Горлача, вірного полковника гетьмана Івана Скоропадського і відданого слуги його Величності самодержця Петра Олексійовича, у місті Булавному намісника.

Виходячи із долі людської, яка непевна і скороминуща є, відчуваючи гріхи тяжкії на душі своїй, складено вже мною було два заповіти. Оний — останній і найважливіший, поміж іншими буде. Як дійде черга до володарів міста Булавного із заповітом сим ознайомитися, стануться події страшні та великі. На теє хочу із жалем у серці передати, що єдиним тільки зможуть душу моє нещасну втішити і врятувати місто і міщан від кари. Отож, панове володарі міста, заспокоїти дух мій зможе остання дівчина з роду мого. Хто вона буде і де знайдете її ? — то вже справа ваша, панове, але кров рідна волає до праху мого. Так, моїм заповітом бажання одне буде — доставити до палацу, де резиденція моя перебуває, через шістдесят шість років дівчину з роду мого, і залишити її там опівночі, як зійде повний місяць: