Стефані Маєр - Молодий місяць

— Ні, це саме те, що треба! — втрутилася я. — Мені дуже хочеться подивитися на твою машину.

— Гаразд, — сказав він невпевнено. — Вона в гаражі, позаду будинку.

Так навіть краще, подумала я. І помахала Біллі.

— Побачимось пізніше.

Щільна стіна дерев та чагарників відділяла гараж від дому. Це було невелике приміщення, яке складалося з двох поставлених поруч сараїв із заваленою перегородкою. У цій будівлі на двох чорних дерев’яних колодах височіло щось дуже схоже на автомобіль. Принаймні я впізнала емблему на решітці.

— Яка це модель «фольксвагена»? — запитала я.

— Це старий «фольксваген-реббіт» 1986 року, класика.

— Як просувається робота?

— Вже майже кінець, — сказав він весело. Потім заговорив тихіше. — Мій тато минулої весни дотримав слова.

— А, — сказала я. Здавалося, він зрозумів, що я не хочу говорити на цю тему.

Я намагалася не згадувати те, що сталося минулої весни, не згадувати свій випускний бал. Батько підкупив Джейкоба грошима та запчастинами для машини, щоб він розказав мені дещо. Біллі хотів, щоб я трималася подалі від найважливішої людини у моєму житті. Зрештою його турбота виявилася зовсім непотрібною. Тепер я була в цілковитій безпеці. Але я обов’язково придумаю, як це змінити.

— Джейкобе, що тобі відомо про мотоцикли? — запитала я. Він знизав плечима.

— Небагато. У мого друга Ембрі є старенький моцик. Іноді ми разом його ремонтуємо. А що?

— Ну… — я замовкла й замислилася. Я не була впевнена, що він триматиме язика за зубами, але в мене не було іншого вибору. — Нещодавно я придбала парочку мотоциклів, і вони не в найкращому стані. Мені цікаво, чи зможеш ти їх відремонтувати?

— Круто! — здається, він справді зрадів, почувши таку пропозицію. Його обличчя засвітилося від радості. — Я спробую.

Я підняла палець, попереджаючи його:

— Справа в тому, — пояснила я, — що Чарлі не схвалює мотоциклів. Якщо чесно, то у нього станеться напад, коли він про це дізнається. Тож не кажи нічого Біллі.

— Ну, звісно, — усміхнувся Джейкоб. — Я все розумію.

— Я заплачу, — продовжила я. Мої слова, здається, образили його.

— Ні. Я хочу допомогти. Ти не повинна мені платити.

— Ну… А як тобі ідея обміну? — ця думка сяйнула в голові щойно, але була досить розумною. — Мені потрібен лише один мотоцикл, а ще мені потрібен учитель, то як щодо такого обміну? Я віддаю тобі один мотоцикл, а ти навчиш мене кататися.

— Су-упер! — розтягнув він слово.

— Зажди. А це законно? Коли в тебе день народження?

— Ти його проґавила, — дорікнув він мені та прижмурився. — Мені уже шістнадцять.

— Але раніше вік не зупиняв тебе, — пробурмотіла я. — Вибач, що проґавила твій день народження.

— Не турбуйся. Я ж теж проґавив твій. Скільки тобі, сорок? Я фиркнула.

— Десь так.

— Треба влаштувати вечірку й відсвяткувати разом.

— О, це звучить, як запрошення на побачення.

Його очі заблищали.

Треба взяти себе в руки, перш ніж він зробить хибні висновки — просто вперше за довгий час я почувалася так легко й жваво. Давно такого не траплялося, тож мені було важко керувати своїми відчуттями.

— Можливо, коли мотоцикли будуть відремонтовані — це стане нашими подарунками одне одному, — додала я.

— Домовилися. Коли ти їх привезеш? Я збентежено прикусила губу.

— Вони в кузові мого пікапа, — зронила я.

— Чудово, — здається, він і справді так уважав.

— А що як Біллі побачить, що ми несемо їх сюди? Він підморгнув мені.

— А ми зробимо по-хитрому.

Ми невимушено йшли на схід, тримаючись дерев, якби хтось і побачив нас із вікна, то все виглядало так, наче ми прогулювалися. Джейкоб один по одному згрузив мотоцикли з кузова і відкотив їх у чагарник, туди, де ховалася я. Виглядало так, наче для нього це було зовсім легко, — а я ж знала, що моцики дуже-дуже важкі.

— Вони ще не такі погані, — прицінився Джейкоб, коли ми заховалися за деревами. — Ось цей точно можна відремонтувати — буде цяця-ляля, якщо добре докласти руку, — це старий «Гарлей Спринт».

— Значить, він твій.

— Ти впевнена?

— Абсолютно.

— Доведеться витратити на них трохи грошей, — сказав він, покосившись на почорнілий метал. — Спершу треба буде знайти кошти на деталі.

— Не треба, — не погодилася я. — Якщо ти ремонтуєш їх безкоштовно, то я плачу за деталі.

— Ну, не знаю… — пробурмотів Джейкоб.

— Я відклала трохи грошей. На навчання в коледжі, ти ж знаєш.

Коледж-шмоледж, подумала я про себе. Грошей не вистачило б на навчання в коледжі — і крім того, я в жодному разі не збиралася залишати Форкс. Що з того, що я відсиплю трохи грошей зі своєї скарбнички?

Джейкоб тільки кивнув. Для нього все це було і так зрозуміло.

Поки ми скрадалися назад у гараж, я роздивлялася хлопця, з яким мені так пощастило. Тільки підліток погодився б на таке: приховати все від обох батьків, відремонтувати транспорт підвищеної небезпеки і використати для цього гроші, відкладені на навчання в коледжі. Він не бачив у цьому нічого неправильного. Джейкоба послало мені саме небо.

Розділ 6

Друзі

Щоб заховати мотоцикли, достатньо було завести їх у гараж Джейкоба. Інвалідне крісло Біллі все одно не могло пересуватися по нерівній поверхні заднього дворика.

Джейкоб почав негайно розбирати червоний мотоцикл, який призначався мені. Він відчинив пасажирські дверцята «реббіта», щоб я сіла на сидіння, а не на землю. Працюючи, Джейкоб весело теревенив, і з мого боку було досить виявляти хоч трошки зацікавленості. Він розказав мені про своє навчання в другому класі старшої школи, про свої уроки та двох найкращих друзів.

— Квіл та Ембрі? — втрутилася я. — Такі незвичні імена. Джейкоб усміхнувся.

— Здається, Квіл отримав своє ім’я у спадок, а Ембрі назвали на честь зірки якоїсь мильної опери. Більше мені нічого не відомо. Але якщо ти вимовиш їхні імена неправильно, вони обоє накинуться на тебе — причому одночасно.

— Нічого не скажеш, хороші друзі, — я звела одну брову.

— Ні, вони класні. Просто не переплутай, як їх звуть. Саме в цей момент хтось гукнув від дороги:

— Джейкобе!

— Це Біллі? — запитала я.

— Ні, — Джейкоб низько схилив голову, і мені здалося, що його бронзова шкіра почервоніла. — Про вовка промовка, — пробурмотів він, — і він уже тут.

— Джейку? Ти там? — голос наближався.

— Так, — відгукнувся Джейкоб і зітхнув.

Якийсь час ми сиділи в абсолютній тиші, поки два високі смагляві хлопці не з’явилися з-за рогу й не зайшли до гаража.

Один із них був стрункий і майже такий самий високий, як Джейкоб. Його темне, досить довге волосся було розділене посередині, з одного боку він ховав