Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

однак далеко не заїхав, бо весь час крутився то в один бік, то в другий, а крик було чути весь час просто переді мною. Думаю: хоч би цей телепень здогадався, що треба бити у сковорідку, весь час калатати щосили; але він так і не здогадався, і ці проміжки тиші між криками зовсім збивали мене з пантелику. А я все гріб та гріб — і раптом чую крик позаду себе. Тут я вже зовсім заплутався. Або це хтось інший кричить, або ж я зробив коло.

Я покинув весло. Чую: знову кричать, знову позаду мене, тільки з іншого боку, і тепер крик не стихав, а весь час змінював місце, а я відгукувався, доки крик знову не почувся переді мною. Тоді я зрозумів, що човника розвернуло носом униз за течією, отже, я їду, куди слід, якщо це Джим кричить, а не який-небудь чужий дядько на плоту. В тумані я погано розбираю голоси, бо тоді не видно й не чути по-справжньому, все здається інакшим і навіть звучить якось не так.

Крик усе не стихав, і за якусь хвилину я налетів на крутий берег із великими деревами, схожими в тумані на клуби диму; мене відкинуло ліворуч і понесло далі, між корчами, де вода аж кипіла, — така сильна там була течія. Та за кілька секунд я знову потрапив у густий білий туман, і мене огорнула тиша. Тепер я сидів нерухомо, слухаючи, як б’ється моє серце і, здається, навіть не дихав, доки воно не простукало сотню ударів.

І раптом я зрозумів, у чому річ, і напруження спало. Цей крутий берег був островом, і Джим тепер був на іншому його боці. Це ж вам не відмілина, яку можна обігнути за десять хвилин. На острові ріс справжній ліс, як і має бути; острів був, може, зо п’ять-шість миль завдовжки і більше ніж півмилі завширшки.

Хвилин, певно, п’ятнадцять я сидів тихо, нашорошивши вуха. Мене, зрозуміло, зносило вниз течією зі швидкістю чотири-п’ять миль за годину, але цього зазвичай не помічаєш — навпаки, здається, ніби човен стоїть на воді нерухомо, і якщо промайне поряд якийсь корч, то аж дух перехопить, думаєш: нічогенько летить дровиняка! А про те, що сам летиш, то це й на думку не спаде… Якщо ви думаєте, що вночі на ріці, в тумані, зовсім не страшно й не одиноко, спробуйте самі хоча б один разочок, тоді дізнаєтесь.

Десь із півгодини я все кричав час від часу; нарешті десь далеко пролунав крик у відповідь. Я спробував пливти на голос, але нічого не вийшло: я відразу потрапив, певно, в цілісіньке гніздо острівців, бо вони тьмяно виднілися по обидва боки човника — то мелькала вузенька протока між ними, то траплялася відмілина — хоч її й не було видно, я знав, що вона близько, бо чулося, як вода хлюпоче об сухе гілля і якесь сміття, прибите до берега хвилями. І ось тут, серед відмілин, я остаточно заплутався і більше не чув крику; спочатку спробував його наздогнати, але це було навіть гірше, ніж ганятися за вогником, що блукає на болоті. Я ще ніколи не бачив, щоб звук так метався і так часто і швидко змінював місце.

Я намагався триматися якомога далі від берега, і разів п’ять-шість мені довелося сильно відштовхнутися від нього, щоб не налетіти на острівець; але я подумав, що і пліт, певно, весь час наштовхується на берег, інакше він уже давно поплив би собі вперед і крику вже не було б чути, — адже пліт несе швидше за човник.

Трохи згодом мене нібито знову винесло на відкриту місцину, але ніяких криків я більше нізвідки не чув. Я подумав, що Джим налетів на корч і тепер йому гаплик. Від усіх цих переживань я так стомився, що вирішив лягти на дно човника і ні про що більше не думати. Спати я, звісно, не збирався, але мене такий сон наздогнав, що очі самі заплющувались; ну, кажу я собі, подрімаю хоч пару хвилин.

Певно, дрімав я не пару хвилин, бо коли прокинувся, туман вже розвіявся, яскраво сяяли зірки, і мене несло кормою вперед по розлогому вигині ріки. Спочатку ніяк не міг допетрати, де я; мені чогось здавалося, ніби все це відбувається уві сні; а коли почав щось пригадувати, то дійсність поверталася смутно, наче йшлося про події минулого тижня.

Ріка тут була страшенно широка, і ліс по обидва боки ріс густий-прегустий і високий-превисокий, точнісінько як стіна, наскільки мені вдавалося роздивитися при світлі зірок. Я подивився вниз за течією і побачив чорну пляму на воді. Я кинувся за нею, а коли наздогнав, то виявилося, що це всього лише дві зв’язані колоди. Потім я побачив ще одну пляму і знову погнався за нею, тоді ще одну, — і цього разу вгадав правильно: це був пліт.

Коли я підплив до плота, Джим сидів, звісивши голову на коліна й поклавши праву руку на весло, і спав. Друге весло було зламане, весь пліт занесло мулом, листям та гіллячками. Видно, Джиму теж було непереливки.

Я прив’язав човник, вмостився на плоту під самим носом у Джима, почав позіхати, потягуватися, а тоді кажу:

— Агов, Джиме, то це я заснув? Чого ж ти мене не розбудив?

— Господи помилуй! Та невже це ти, Геку? І ти не вмер і не потонув — ти знову тут? Навіть не віриться, синку, навіть не віриться! Дай-но подивлюся на тебе, синку, доторкнуся до тебе. Ні, це таки дійсно ти! Повернувся живий і здоровий, такий само, як був, слава Богу!

— Та що з тобою, Джиме? Випив ти, чи що?

— Випив? Де б це я випив? Коли б це я міг випити?

— То чого ти плетеш якісь дурниці?

— Які дурниці?

— Отакі. Ніби я оце щойно повернувся і досі мене тут не було.

— Геку… Геку Фінн, а подивись-но мені в очі, подивись мені в очі! Хіба ти нікуди не зникав?

— Я зникав? Та що ти таке вигадав? Нікуди я не зникав. Куди мені зникати?

— Слухай, Геку, тут, їй-Богу, щось недобре, точно тобі кажу! Може, я — це не я? Може, я не тут, а десь в іншому місці? Ось що я хотів би знати!

— По-моєму, ти тут — це ясно, як день, а от дах у тебе, старого дурня, трохи з’їхав!

— У кого — в мене? Ні, ти мені правду скажи: хіба ти не їздив на