Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

— Ні, не їздив. До яких таких кущів? Щось я кущів зовсім не бачив.

— Не бачив кущів на відмілині? Ну, як же — ще мотузка зірвалася, пліт понесло по ріці, а ти лишився в човнику і зник у тумані…

— У якому тумані?

— У якому? В тому самому, який був цілісіньку ніч. І ти кричав, і я кричав, а потім ми заблукали між острівцями і один із нас збився з дороги, а другий теж майже збився, бо не знав, де він, — хіба ж не так усе було? Я тоді наштовхнувся на цілу купу цих острівців і ледве вибрався звідти, мало не потонув! Хіба ж не так усе було, синку, хіба не так? От ти мені по правді скажи!

— Ну, Джиме, я зовсім нічого не розумію. Ніякого туману я не бачив, ані острівців, ніякої цієї плутанини не було — нічогісінько! Ми з тобою сиділи цілу ніч і розмовляли, й минуло хвилин, може, десять, з того часу, як ти задрімав, і я, певно, теж. Напитися за цей час ти просто не встиг би, отже, все це тобі приснилося.

— Та хіба могло все це приснитися за десять хвилин?

— А таки ж приснилося, якщо нічого цього не було.

— Та хіба це могло бути сном, я ж усе так ясно бачив…

— Яка різниця — ясно чи не ясно? Нічого цього не було. Я ж знаю, бо весь час тут був.

Джим мовчав хвилин зо п’ять, певно, обдумував усе, а тоді й каже:

— Ну добре, Геку, може, все це мені наснилося, тільки щоб я крізь землю провалився, якщо коли-небудь бачив такий дивовижний сон. І ще ніколи я уві сні так не втомлювався, як цього разу.

— Та що тут такого! Буває, і вві сні теж стомишся. Тільки це був віщий сон… Ану ж бо, розкажи тепер мені все до ладу, Джиме.

Джим заходився розказувати і розказав усе, як було, до самого кінця, тільки добряче перебільшив. Потім сказав, що тепер треба «витлумачити» сон, бо він нам посланий як пересторога. Перша відмілина — це людина, яка хоче нам добра, а течія — це інша людина, яка нас намагається від неї відвести. Крики — це попередження, їх нам час від часу посилають вищі сили, і якщо ми не постараємося зрозуміти їх, то вони нам принесуть нещастя замість того, щоб відвернути біду. Сила-силенна острівців — це неприємності, які чатують на нас, якщо ми зв’яжемося з поганими людьми чи взагалі зробимо щось лихе; але якщо ми не будемо пхати носа не в свою справу, не будемо з ними сваритись чи дратувати їх, тоді виберемося з туману на світлу, широку ріку, тобто у вільні штати, і більше жодних неприємностей у нас не буде.

Коли я переліз на пліт, було зовсім темно, бо небо вкривали хмари, але зараз знову прояснилось.

— Ну добре, Джиме, це ти все дуже до пуття розтлумачив, — кажу я, — але що означає оця штука?

Я показав йому на сміття й листя на плоту, на зламане весло. Тепер їх було видно дуже добре.

Джим подивився на сміття, тоді на мене, тоді знову на сміття. Віщий сон так міцно засів у його голові, що він ніяк не міг його звідти вибити і здогадатися, в чому справа. Але коли він таки додумався, то подивився на мене пильно, вже без усмішки, і сказав:

— Що ця штука означає? Я тобі скажу. Коли я втомився гребти і кликати тебе, то в мене просто серце розривалося: було прикро, що ти зник, а що далі буде зі мною і плотом, я навіть не думав. Я заснув, а коли прокинувся і побачив, що ти знову тут, живий і здоровий, то так зрадів, що ледь не заплакав, готовий був на коліна стати і ноги тобі цілувати. А тобі аби тільки брехати і голову морочити старому Джиму! Це все сміття, гидота; і гидкі ті люди, які своїм друзям сиплють бруд на голову і глумляться над ними.

Він підвівся і поплентався в курінь, заліз туди й більше зі мною не розмовляв. Але і цього було досить. Я почувався таким негідником, що готовий був йому ноги цілувати, аби тільки він забрав свої слова назад.

Минуло хвилин, може, п’ятнадцять, доки я переламав себе і пішов принижуватися перед негром; але я таки пішов і навіть нітрохи про це не шкодую і ніколи не шкодував. Більше я так з ним не жартував, та й того разу не морочив би йому голову, якби знав, що він так образиться.

Розділ XVI

Ми проспали майже цілісінький день і рушили в дорогу пізно ввечері, а перед тим пропустили вперед довгий-предовгий пліт, який тягнувся повз нас без кінця, наче похоронна процесія. На кожному кінці плоту було по чотири довгих весла, отже, плотарів мало бути не менш як тридцять чоловік. Ми нарахували на плоту п’ять великих наметів, досить далеко один від одного; посередині горіло багаття, на обох кінцях стриміли палиці з прапорами. Пліт був просто чудовий. Працювати на ньому — це вам не жарти!

Течія донесла нас до великого повороту, коли небо вкрили хмари й ніч стала задушливою. Ріка тут була дуже широка, по обидва її береги стіною стояв густий ліс; жодного тобі просвіту, жодного вогника. Ми розмовляли про Каїр: впізнаємо, що то він, чи ні, коли до нього допливемо?

Я сказав, що, мабуть, не впізнаємо; кажуть, там лише з десяток будинків, а коли вогні не горять, то як можна здогадатися, що пропливаєш повз місто? Джим відповів, що там зливаються докупи дві великі ріки, от по цьому й буде видно. А я зауважив, що нам може здатися, ніби ми проїжджаємо повз острів і знову потрапляємо в ту ж саму ріку. Це стривожило Джима, і мене теж. Ну і що нам тепер робити? По-моєму, треба було причалити до берега, щойно з’явиться перший вогник, і сказати там, що мій батько лишився на плоту, рікою він мандрує вперше і послав мене запитати, чи далеко до Каїра. Джим визнав, що це непогана думка, отож ми викурили по люльці й стали чекати.

Робити було нічого, залишалося тільки пильнувати, коли з’явиться місто, й не проґавити його. Джим сказав, що він точно не проґавить, бо ж як тільки побачить Каїр, то одразу стане вільною людиною, а