Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

якщо вчасно не помітить, то знову опиниться у рабовласницьких штатах, і вже не бачити йому волі, як власних вух! Ледь не щохвилини він підхоплювався і кричав:

— Ось він, Каїр!

Але це все ще був не Каїр. Це були то мандрівні вогники, то світляки, і Джим знову всідався, щоб сторожити Каїр. Джим говорив, що його кидає то в жар, то в холод, і я лише тепер усвідомив, що він і справді незабаром опиниться на волі, а хто в цьому винен? Я, хто ж іще. Я відчував муки совісті й ніяк не міг заспокоїтись. Я так замучився, що зовсім втратив спокій, не міг навіть всидіти на місці. До цього часу я не розумів, що роблю. А ось тепер зрозумів, і це розуміння пекло мене, як вогнем. Я намагався переконати себе, що не винен: це ж не я забрав Джима у його законної хазяйки. Але це не допомагало, совість набридливо повторяла: «Ти ж знав, що він утікач, міг би дістатися в човні до берега і сказати кому-небудь». Що й казати, це було справедливо. Ось у чому заковика! Совість шепотіла мені: «Що тобі зробила бідолашна міс Вотсон? Ти ж бачив, як утікає її негр, і нікому ні слова не сказав. Що тобі зробила бідолашна старенька, за що ти її так скривдив? Вона тебе навчала грамоті, виховувала, пояснювала, як треба поводитись, ставилась до тебе так добре, як могла. Нічого поганого тобі вона не зробила».

Мені стало так ніяково і так соромно, що хоч помирай. Я тинявся по плоту з кінця в кінець і подумки лаяв себе, Джим теж не міг знайти собі місця. Ми обоє не знали, куди себе подіти. Кожного разу, коли він підскакував і кричав: «Ось він, Каїр!» — я здригався, ніби від пострілу, і думав: якщо це справді виявиться Каїр, я крізь землю провалюсь від сорому.

Поки я все це думав, Джим весь час голосно говорив. Він сказав, що у вільних штатах найперше почне збирати гроші й нізащо не пустить на вітер жодного цента; а коли назбирає, скільки треба, то викупить свою дружину із ферми у тих місцях, де жила міс Вотсон, а потім вони вдвох будуть працювати і викуплять обох дітей; а якщо хазяїн не захоче їх продавати, то він підмовить якогось аболіціоніста, щоб той їх викрав.

Від таких розмов у мене аж мурашки по спині забігали. Раніше він ніколи не посмів би таке говорити. Погляньте тільки, як він змінився від однієї думки про те, що скоро буде вільний. Недарма говорить стара приказка: «Дай негру палець — він усю руку забере». Ось, думаю, що буває, коли діяти зопалу, не обміркувавши все гаразд. Цей негр, якому я фактично допоміг утекти, раптом набрався сміливості й заявляє, що вкраде своїх дітей, а я навіть не знаю їхнього власника і нічого поганого він мені не зробив.

Мені було прикро чути таке від Джима — це все ж таки ницість із його боку. Совість почала мордувати мене навіть сильніше, ніж досі, аж поки я їй не сказав: «Та облиш ти мене! Ще не пізно: я можу поїхати на берег, щойно з’явиться вогник, і все розказати». Я одразу ж заспокоївся й повеселішав, і на душі стало набагато легше. Тепер вже я не був такий засмучений. Я почав пильно вдивлятися, чи не з’явиться десь вогник, і навіть щось мугикав собі під ніс. Нарешті вдалині щось замиготіло, і Джим вигукнув:

— Ми врятовані, Геку, врятовані! Танцюй і стрибай від радості! Це старий добрий Каїр, точно тобі кажу!

Я сказав:

— Я сяду в човник і поїду гляну спочатку. Бо знаєш, Джиме, це може бути ще й не Каїр.

Він підхопився, приготував човник, поклав на дно свою стару куртку, щоб мені було зручніше сидіти, подав мені весло, а коли я відчалював, гукнув навздогін:

— Скоро я просто танцюватиму на радощах, кричатиму, що все це завдяки Гекові! Тепер я вільна людинка, але ж хіба я зміг би звільнитися, якби не він? Це все Ге к зробив! Джим ніколи тебе не забуде, Геку! Такого друга Джим ще ніколи не мав, а тепер ти взагалі єдиний друг у старого Джима.

Я гріб, старався з усіх сил, поспішав донести на нього. Але коли почув це, у мене й руки опустились. Тепер я гріб помалесеньку і сам не знав, радіти тому, що поїхав, чи не радіти. Коли я був уже кроків за п’ятдесят від плота, Джим крикнув:

— Ось він їде, вірний Гек! Єдиний білий джентльмен, який не обманув старого Джима!

Тут мені й зовсім недобре стало. Але ж, думаю собі, таки треба це зробити. Не можна задкувати. А тут якраз назустріч пливе човен, а в ньому двоє чоловіків із рушницями; вони спиняються, і я теж. Один із них запитує:

— Що це там таке?

— Пліт, — відповідаю я.

— А ти сам із цього плота?

— Так, сер.

— Чоловіки на ньому є?

— Лише один, сер.

— Бачиш, тут така справа. Сьогодні вночі втекло п’ятеро негрів, он звідти — трохи вище від того місця, де ріка повертає. В тебе там хто: білий чи чорний?

Я не одразу відповів. Хотів було, проте слова ніяк із язика не сходили. Якийсь час я намагався зібрати волю в кулак і все їм розказати, але хоробрості не вистачило — злякався, як той заєць. Бачу, що нічого в мене не вийде, махнув на все рукою та й кажу:

— Білий.

— Ну, ми самі поїдемо подивимось.

— Звісно, будь ласка, — кажу я, — там мій батько. Допоможіть мені — візьміть пліт на буксир до того місця, де ліхтар горить на березі. Батько хворий, і мама теж, і Мері Енн.

— Ох, чорт забирай! Ніколи нам, хлопчику… Але ж, думаю, допомогти треба. Чіпляйся своїм веслом, поїдемо.

Я причепився, і чоловіки почали гребти. Коли вони зробили кілька помахів веслами, я сказав:

— Батько буде вам дуже вдячний. Усі їдуть геть, як тільки попросиш дотягнути пліт до берега, а я сам не можу це зробити.

— Які підлі люди! Зажди-но, щось це дивно… А що сталося з твоїм батьком, хлопче?

— З ним… у нього… Та ні, нічого страшного…

Вони перестали гребти. До плоту вже було зовсім близько. Перший чоловік сказав:

— Хлопче, ти брешеш. Що таке в твого батька? Кажи правду, тобі самому краще буде.

— Я скажу, сер. Чесне слово, скажу, тільки не покидайте нас тут, ради Бога! У нього… в