Джордж Мартін - Борва мечів

Клеган приходив до неї в опочивальню, щоб вивезти з міста, але Санса відмовилася. Інколи вона лежала вночі без сну і питала себе, чи розумно вчинила. Хортове біле корзно, заплямоване кров’ю та болотом, було сховане у кедровій скрині під її власними літніми шовковими вбраннями. Навіщо вона його зберегла — Санса не знала й сама. Хорт злякався, чула вона від людей, і у самому розпалі битви так напився, що Біс мусив перебрати його загін під свій провід. Але Санса його розуміла, бо знала таємницю смаленого обличчя. «Він нічого на світі не боявся, крім вогню.» А тієї ночі шал-вогонь запалив саму воду на річці, перетворив повітря на зелене полум’я. Санса лякалася навіть у замку, а як воно було ззовні… не могла і уявити.

Зітхнувши, вона знайшла перо та чорнило і написала Маргерії Тирел вишукано-ввічливу згоду з подякою за запрошення.

Коли настав призначений вечір, по неї прийшов інший лицар Королегвардії — людина, що різнилася від Сандора Клегана, мов… мов квітка від собаки. Побачивши на порозі пана Лораса Тирела, Санса відчула, як швидше заколотилося серце. Вони бачилися уперше, відколи лицар повернувся до Король-Берега, ведучи передовий полк війська свого батька. Якусь мить вона й не знала, що сказати, але нарешті спромоглася:

— Пане Лорасе… ви сьогодні такий… такий гарний.

Він дещо здивовано посміхнувся у відповідь.

— Ласкава панна надто добрі до мене. Бо ж самі сяють незрівнянною красою. Моя сестра палко бажає познайомитися з вами.

— Я дуже чекала цієї вечері.

— Так само і Маргерія, і пані бабуся.

Лорас запропонував Сансі руку і повів до сходів.

— Пані бабуся?

Санса не могла одночасно іти, балакати та думати, коли пан Лорас торкався її руки. Тепло його шкіри відчувалося крізь тонкий шовк.

— Пані Олена. Вони також будуть із вами вечеряти.

— Ой! — прохопилася Санса. «Божечки, я балакаю з ним, він торкається мене! Тримає під руку і торкається». — Це ж її прозивають «Колючою королевою», хіба ні?

— Саме так! — засміявся пан Лорас. «Найтепліший сміх у світі» — подумала Санса, а він тим часом правив далі: — Та ліпше вам не згадувати цього прізвиська в їхній присутності. Норов пані бабусі цілком до нього пасує — ви можете вколотися.

Санса почервоніла. Навіть дурень зрозуміє: жодній жінці не до смаку, щоб її кликали колючкою. «Може, я справді така тупоголова, як каже Серсея Ланістер?» Санса відчайдушно пошукала якихось розумних слів для подальшої розмови. Але розум її геть зрадив, і вона трохи не сказала Лорасові знову, який він із себе гарний — та вчасно згадала, на своє щастя, що вже казала при зустрічі.

А пан Лорас Тирел і справді був на вроду неабиякий. Зараз він здався їй вищим, ніж за першої зустрічі, але таким само струнким, гнучким та спритним. Санса не бачила ні в кого з юнаків таких прегарних очей, як у нього. «Та й не юнак він уже, а дорослий чоловік — лицар Королегвардії.» Біле пасує йому краще, подумала Санса, ніж зелень із золотом дому Тирел. Єдиною кольоровою плямкою на його вбранні зараз була пряжка на корзні — троянда Вирію з м’якого жовтого золота на ложі з тонесеньких зелених нефритових листочків.

Пан Балон Лебедин прочинив їм двері Маегорового Острогу. Він теж був убраний у все біле, хоча й не вражав вишуканістю та пишнотою так, як пан Лорас. За сухим ровом з гостряками два чи три десятки вояків вправлялися з мечами та щитами. Замок юрмився людом; зовнішнє дворище віддали гостям для наметів та шатрів, а для навчання бою лишилися тільки внутрішні двори. Одного з Рожвинових близнюків саме відтісняв назад пан Таллад з очима на щиті. Опасистий пан Кенос із Кайсу пихкотів та пирхав щоразу, як здіймав меча, проте непогано тримався проти Ознея Кіптюга. Зате Ознеїв брат, пан Озфрид, жахливо лупцював жабопикого зброєносця Мороса Слинта. Щастя, що мечі були тупі: Слинт піде спати з рясним врожаєм синців, та принаймні живий. Санса щулилася, дивлячись на лицарські вправи. «Ледве встигли поховати мертвих після однієї битви, а вже готуються до наступних.»

На краю подвір’я лицар із двома золотими трояндами на щиті сам-один стримував напад трьох супротивників. Просто на очах Санси він приголомшив одного ударом по голові та звалив з ніг.

— Це ваш брат? — запитала Санса.

— Так, ясна панно, — відповів пан Лорас. — Гарлан нерідко стоїть у навчальному поєдинку супроти трьох бійців. Каже, що у справжній битві двобої меч до меча трапляються рідко, і він хоче бути готовим до гіршого.

— Шановний пан Гарлан, мабуть, дуже відважний.

— І відважний, і майстерний, — мовив пан Лорас. — Мечем він володіє, правду кажучи, ліпше за мене. Хоча я міцніше сиджу в сідлі зі списом.

— Так, я пам’ятаю, — відповіла Санса. — Ви неперевершені у кінному герці.

— Дякую панні за велику ласку. Коли ж це ви бачили мене на герці?

— На Турнірі Правиці, хіба не пам’ятаєте? Ви сиділи на білій кобилі, в обладунку з сотень квітів. А мені подарували троянду. Червону троянду. Іншим дівчатам того дня ви кидали тільки білі.

Санса мимоволі зашарілася, згадавши ту мить.

— Ви сказали, що жодна перемога не може бути прекраснішою за мене.

Пан Лорас подарував їй збентежену посмішку.

— Я казав щиру і просту правду, яку бачать очі кожного чоловіка.

«Та він і не пам’ятає» — зрозуміла Санса і здригнулася. — «Він просто каже чемні слова. А сам не пам’ятає ані мене, ані тієї троянди.» А вона ж гадала, була певна, що то був знак, що він означав усе… Адже червона троянда — то зовсім інша справа, ніж біла…

— Перед тим ви якраз вибили з сідла пана Робара Ройса, — у відчаї нагадала вона.

Пан Лорас прибрав руку з її ліктя.

— Я вбив Робара при Штормоламі, ласкава панно.

Він не вихвалявся; голос його був сумний.

«Так, його і ще одного веселкового лицаря короля Ренлі.» Санса раніше чула, як жінки пліткують біля колодязя, і зараз усе згадала.

— Це ж сталося тоді, коли загинув князь Ренлі, чи не так? Яке горе для вашої бідної сестри.

— Для Маргерії? — Голос його був придушений. — Авжеж, величезне горе. Але вона тоді сиділа у Лихомості й нічого не бачила.

— Нехай, але ж чула звістки…

Пан Лорас рвучко смикнув руків’я меча — тонкої білої