Ієн Макьюен - Спокута

буде п’ятдесят, коли він буде старий, щоправда, ще не такий старий, аби не приносити користі; про того загартованого, знаючого лікаря, яким він буде тоді, з його професійними таємницями, з усім накопиченим досвідом успіхів і трагедій. І ще назбираються тисячі книжок, бо в нього буде кабінет, величезний і похмурий, весь заповнений трофеями мандрів і роздумів усього життя — рідкісні рослини з тропічних лісів, отруєні стріли, невдалі електричні винаходи, фігурки з мильного каменю, засушені черепи, зразки мистецтва туземців. На полицях, звичайно, медичні довідники й плоди власних роздумів, але й книжки, які зараз заповнюють його комірчину на горищі котеджу — поезія вісімнадцятого сторіччя, яка мало не переконала його зайнятися парковим мистецтвом, третє видання Джейн Остін, Еліот, Лоуренс і Вілфред Оуен, повне зібрання Конрада, неоціненне видання «Села» Кребба 1783 року, Гаусмен, екземпляр «Танцю смерті» Одена з автографом. Бо це, безумовно, вкрай важливо: він буде кращим лікарем, якщо добре знатиме літературу. Як глибоко зможе проникнути його витончена чулість у людські страждання, в самовбивчу безрозсудність чи у звичайні невдачі, які ведуть людей до втрати здоров’я! Народження, смерть, а між ними — тлінність. Злети й падіння — ось із чим має справу лікар, і з цим же має справу література. Він думав про роман дев’ятнадцятого сторіччя. Безмежна поблажливість і широта поглядів, ненав’язлива добросердечність і тверезі оцінки; того лікаря, яким він хоче бути, характеризуватиме живий відгук на жахливі повороти долі та на марні й комічні заперечення неминучого; він намацуватиме слабкий пульс, слухатиме завмираюче дихання, відчуватиме, як холоне після гарячки рука, й міркуватиме — як цьому вчать тільки література й релігія — про жалюгідність і шляхетність людського роду…

Його кроки відлунювали в тиші літнього вечора в такт його екзальтованим думкам. Попереду в якійсь сотні метрів був міст, а на ньому, як йому здалося, контрастуючи з темною дорогою, вирізнявся якийсь білий силует, який спершу видався частиною білого кам’яного парапету. Якщо дивитися просто на нього, його обриси розмивалися, але через декілька кроків він почав набирати людської подоби. З цієї відстані неможливо було сказати, чи дивиться та людина на нього, чи в протилежний бік. Вона не рухалася, і Робі вирішив, що вона спостерігає за ним. Кілька секунд пробував погратися з думкою про привид, але він не вірив у надприродне, навіть у ту абсолютно невибагливу істоту, яка окупувала норманську церкву в селі. Це була дитина, він уже бачив, а отже, це має бути Брайоні в тому білому платтячку, в якому він бачив її вдень. Тепер він ясно бачив її, тому підняв руку й гукнув: «Це я, Робі», але вона все одно не ворухнулася.

Поки він наближався, йому спало на думку, що було б краще, якби лист потрапив у дім раніше за нього. Інакше йому, можливо, доведеться вручати його Сесилії в присутності інших, можливо, на очах у матері, яка досить холодно ставилася до нього після його приїзду. Або він взагалі не зможе віддати листа Сесилії, бо та уникатиме його. Якщо ж його передасть Брайоні, у Сесилії буде час прочитати його і подумати на самоті. Кілька зайвих хвилин можуть зробити її лагіднішою.

— Я якраз думав, чи не зможеш ти зробити мені послугу, — сказав він, підходячи до неї.

Вона кивнула на знак згоди й чекала.

— Можеш побігти вперед і віддати цю записку Сі?

Говорячи це, він вклав конверт їй в руку, а вона без слова взяла його.

— Я прийду через декілька хвилин, — почав він говорити, але вона вже розвернулася й бігла мостом. Він сперся на парапет, дістав цигарку й дивився, як вона, підстрибуючи, зникає в сутінках. У дівчаток це складний вік, відсторонено подумав він. Скільки їй, дванадцять? чи вже тринадцять? На мить вона зникла йому з очей, потім він побачив, як вона перебігає острів, вирізняючись на тлі темної маси дерев. Потім знову загубив її, і лише коли вона з’явилася по той бік другого мосту й звернула з дороги, щоб побігги навпрошки по траві, він раптом завмер, охоплений жахом і абсолютною впевненістю. Мимовільний, неартикульований вигук вирвався з його грудей, коли він зробив кілька поспішних кроків, затримався, знову побіг, тоді знову зупинився, знаючи, що вже не наздожене. Він уже не бачив її, коли склав рупором долоні й загорлав їй услід: «Брайоні!» Теж марно. Він стояв, напружуючи зір, щоб розгледіти її — наче це могло допомогти, — і напружував також у відчаї пам’ять, прагнучи повірити, що він помилився. Проте ніякої помилки не було. Писаний від руки лист він поклав на розкриту «Анатомію» Ґрея, розділ «Внутрішні органи», сторінка 1546, вагіна. Надрукований аркуш, що лежав біля машинки — це саме той, який він узяв і вклав у конверт. І не потрібні ніякі фройдистські мудрування — пояснення дуже просте й суто механічне: безневинний лист лежав на рисунку 1236 з його розкішною відвертістю й дражливим віночком лобкового волосся, а непристойний лист був на столі, якраз під рукою. Він ще раз загорлав: «Брайоні!», хоча й знав, що вона вже десь біля вхідних дверей. І справді, через пару секунд далекий ромб жовтого світла вихопив її силует, потім звузився й зник, коли вона зайшла в дім, і двері за нею зачинилися.

IX

Протягом півгодини Сесилія двічі виходила зі своєї кімнати, ловила своє відбиття в дзеркалі в позолоченій рамі, що висіло на вершечку сходів, і одразу ж, незадоволена собою, поверталася до свого гардероба переодягатися. Спершу вона обрала чорну крепдешинову сукню, яка, якщо вірити трюмо туалетного столика, завдяки своєрідному покрою надавала їй певної суворості. Враження неприступності, створюване сукнею, посилювалося темним кольором очей. Замість згладити цей ефект низкою перлів, Сесилія в мить натхнення потяглася за намистом із натурального гагату. Губи обвела помадою ідеально з першого ж разу. Декілька нахилів голови, щоб оглянути себе в трельяжі з усіх боків, упевнили її, що лице в неї не видовжене, принаймні сьогодні. Її чекали в кухні, де вона повинна була замінити матір; Леон, наскільки вона знала, чекав на неї у вітальні. І все ж, збираючись уже виходити, вона ще знайшла час повернутися до туалетного столика і торкнутися парфумами кінчиків ліктів — грайливий штрих, який відповідав її настрою, коли вона зачиняла за собою двері кімнати.

Проте погляд зі сторони, коли вона підійшла до дзеркала на сходах, показав їй жінку, яка зібралася на похорон, до того ж сувору, засмучену жінку, чий чорний панцир уподібнював