Ю. Несбе - Спаситель

осередку будиночків, оточених білизною. Під самісінькою лавкою на платформі сидів собака, у ліхтарному світлі виднілися снігові пластівці, що літали у повітрі. Собака подібний до Тінто, блудного грайливого пса, що тинявся околицями у Вуковарі, коли він був малим. Джорджі та старші хлопці напнули на нього нашийник з написом: «Звати Тінто, власник – всі». Ніхто не кривдив Тінто. Ніхто. Але часом цього було замало.

Потяг протяжливо застогнав й знову рушив у сніговий вихор.

Коли Теа йшла відчиняти двері, Юн відійшов у дальший кінець кімнати, щоб бути непомітним із вхідних дверей. Емма, сусідка:

– Даруй, Теа, але цьому чоловікові конче треба побалакати з Юном Карлсеном.

– З Юном?

Почувся чоловічий голос:

– Мені сказали, що я, імовірно, знайду його у такої собі Теа Нільсен, що мешкає за цією адресою. Біля домофону прізвищ не зазначено, але ця добродійка ласкаво допомогла.

– Юн? Тут? Не знаю, як…

– Я з поліції, мене звати Харрі Холе. Річ у братові Юна.

– Робертові?

Юн вийшов до дверей. З порога на нього дивився чоловік однакового з ним зросту, з ясно-блакитними очима.

– Чи Роберт щось накоїв? – спитав він, силкуючись не зважати на сусідку, що виглядала з-за плеча поліцейського.

– Ми не знаємо. Дозволите увійти?

– Прошу, – мовила Теа.

Увійшовши, поліцейський зачинив двері перед носом роздосадуваної сусідки.

– Боюся, я маю недобрі новини, може, сядете?

Всі троє посідали навколо журнального столика. Просто як удар у сонячне сплетіння – Юн машинально нахилився уперед, почувши від поліцейського, що трапилось.

– Мертвий? – перепитала пошепки Теа. – Роберт?

Поліцейський кахикнув й повів далі. Слова лунали для Юна ніби темні, таємничі, майже незбагненні звуки. Поки поліцейський переповідав обставини смерті, він упнувся поглядом в одну точку. У нестулений рот дівчини, на губи, що виблискували, – вогкі, почервонілі. Дихала вона часто й неглибоко. Юн зауважив, що поліцейський змовк, лише почувши голос Теа:

– Юне, він тебе дещо спитав.

– Я знаю, що вам зараз дуже зле, але, я гадав, може, ви знаєте, хто бажав смерті вашому братові.

– Робертові? – Все, що оточувало Юна, відбувалося ніби при сповільненій зйомці, навіть те, як він захитав головою.

– Гаразд. – Поліцейський тримав у руках нотатника, нічого не записуючи. – Чи міг він якось на роботі чи в особистому житті нажити собі ворогів?

Юн почув, як недоречно засміявся.

– Роберт служив в Армії спасіння, – мовив він. – Ми маємо лише одного ворога – злидні. Матеріальні та духовні. Через це нас нечасто позбавляють життя.

– Гм. Це щодо роботи. А що стосується особистого життя?

– Мої слова стосуються і роботи, й особистого життя.

Поліцейський чекав.

– Роберт був гарним хлопцем. – Юн відчував, що голос підводить його. – Порядний. Всі любили його. – Він… – Голос зірвався, обернувшись на схлипування.

Погляд поліцейського ковзнув кімнатою. Не надто приємні обставини, але він чекав. Чимало чекав.

Юн силкувався вгамувати сльози.

– Часом він був нестриманим. Трохи… гарячковим. Може, хтось вважав його за циніка. За висловлюваннями. Але це просто манера поводитися. Глибоко у душі він був некривдним.

Обернувшись до Теа, поліцейський глянув у нотатник.

– Ви – Теа Нільсен, сестра Рікарда Нільсена, чи я правильно зрозумів? Чи ви такої самої думки про Роберта Карлсена?

Теа знизала плечима.

– Я не дуже добре зналася з Робертом. Він… – Вона схрестила руки на грудях, силкуючись не дивитися на Юна. -…як я знаю, ніколи нікому не заподіяв зла.

– Чи Роберт згадував щось таке, що, можливо, свідчило, що він має з кимось конфлікт?

Юн рвучко крутнув головою, ніби у неї втрапило щось, чого він прагнув позбутись. Роберт мертвий. Мертвий.

– Чи Роберт заборгував грошей?

– Ні. Небагато. Мені.

– Чи ви певні, що він більше нікому не винен?

– Що ви маєте на думці?

– Чи Роберт вживав наркотики?

Юн спантеличено глянув на поліцейського, згодом відповів:

– Ні, у жодному разі.

– Ви упевнені? Адже не завжди…

– Наша праця пов’язана з наркоманами. Ми обізнані у симптомах. Роберт зілля не вживав. Зрозуміло?

Поліцейський, кивнувши, щось занотував.

– Даруйте, та ми мусимо ставити такі питання. Звісно, не виключено, що стріляла душевнохвора людина й Роберт став випадковою жертвою. Або ж, позаяк солдат Армії спасіння, що стоїть біля різдвяного горняти на Егерторг, став мало не вашим символом, убивством цілили у вашу організацію. Чи ви знаєте що-небудь, що свідчить на користь цього припущення?

Обидва захитали головами.

– Дякую, що допомогли. – Поліцейський сунув нотатник у кишеню пальта й підвівся. – Нам так і не надали ані телефону, ані адреси ваших батьків.

– Я зв’яжуся з ними, – мовив Юн, порожнім поглядом упнувшись у простір. – Чи ви цілком певні?

– У чому?

– Що це Роберт?

– На жаль, боюся, упевнений.

– Але ж це все, у чому ви упевнені, – раптом встряла Теа. – Ви більше нічого не знаєте.

Поліцейський, зупинившись перед дверима, замислився над її словами.

– Так, ви зробили цілком слушний підсумок.

О другій годині ночі сніг припинився. Хмарини, що важкою темною запоною нависали над містом, розійшлися, випустивши великий жовтий місяць. Під ясним небом температура знов почала падати, стіни будинків потріскували й стогнали від морозу.

Розділ 10

Четвер, 17 грудня. Скептик

Сьомий день перед Святвечором дихав холодом, котрий ніби залізною рукавицею хапав людей, що швидко й мовчки поспішали вулицями Осло туди, де можна сховатися від морозу.

Харрі сидів у червоній зоні в управлінні, слухаючи невтішне звітування Беати Льонн, силкуючись не звертати уваги на газети на столі. На кожній шпальті – пишуть про вбивство, на кожній шпальті – зерниста світлина по-зимовому темного майдана Егерторг. І посилання до такої чи такої сторінки всередині. «Верденс ганг» та «Дагбладет» склепали статтю, яку через силу можна назвати портретом Роберта Карлсена на основі побіжних бесід з друзями та знайомими. «Добрий хлопець», «Завжди готовий зарадити», «Трагедія». Харрі все уважно прочитав, але не знайшов нічого хоч трохи вартісного. З батьками ніхто зв’язатися не мав змоги, й лише у «Афтенпостен» цитували Юна: «Незбагненно». Це коротке слово надруковано під фото спантеличеного хлопця зі скуйовдженим волоссям, біля будинку Армії на Гетеборггата. Підписана стаття старим знайомим, Рогером Єндемом.

Харрі почухав ногу крізь дірку у джинсах, міркуючи, що варто було б одягти підштаники. Він прийшов на роботу о пів на восьму й найперше завітав до Хагена й спитав, хто очолить розслідування. Хаген, глянувши на нього, відповів, що вони з начальником поліції, порадившись, вирішили наразі доручити справу йому. Харрі не став випитувати, що означає «наразі», кивнувши, пішов геть.

З десятої ранку дванадцятеро працівників кримінального відділу, а також Беата Льонн та Гуннар Хаген (він вирішив лише «бути присутнім») сиділи на нараді.

Й підсумок, якого вчора увечері дійшла Теа Нільсен, лишився чинним.

По-перше, немає свідків.