Андрій Юрійович Курков - Остання любов президента

Повертається з цифровим фотоапаратом. Націлюється на мої стерті долоні.

— Що ти робиш? — запитую я.

— Немає таких неприємностей, з яких не можна було б витиснути користь! — бурмоче він і робить кілька знімків.

— Що ти робиш? — гарчу я, водночас засмучуючись із власного роздратування. — Я через тебе, мудака, стрес знімав! На хрена тобі ці знімки?

— Вибачте, в архів, на згадку! — Львович робить ще два знімки і беззвучно йде.

Лікар закінчує обробляти долоні. Мазь, яку він втирає в мозолі й потріскані пухирі, пахне баранячим жиром.

— Що це? — киваю я на тюбик з маззю.

— Страусовий жир.

— Я майже вгадав, — промовляю я напрочуд спокійним голосом.

І розумію, що недаремно провів безсонну ніч. Стрес знято. Настрій гарний. Кортить зробити комусь подарунок або що-небудь приємне.

— У тебе є діти? — запитую лікаря.

— Так, дочка.

— Скільки їй?

— Шістнадцять.

— Теж мріє бути лікарем?

— Ні. Манекенницею.

— Так? — Я неприємно здивований, але ніякого роздратування не відчуваю.

Знімаю з руки швейцарський годинник «Філіпп Патек», простягаю лікарю.

— Бери. Подарунок! Тобі.

Він вражений. Дивиться перелякано мені у вічі, але годинник бере.

— У мене ще є син від першого шлюбу, — розгублено каже він.

— Мене не цікавить твій син, — м’яко спиняю його белькотіння. — Можеш йти!

52

Київ. 24 лютого 1985 року.

Двері відчинила круглолиця дівчина-пампушка у синьому спортивному костюмі. Очі — сині-сині, губки товсті й сміхотливі.

— Ви до кого? — запитала.

Я постукав черевиками по бетону сходової площадки, струшуючи налиплий сніг. Не поспішаючи витяг з кишені куртки конвертик.

— У мене для вас записка. Від тата.

— Для мене? Від тата? — її губи склалися у посмішку, тільки усмішка вийшла трішки придуркувата.

— Вас звати Мира? — уточнив я про всяк випадок.

— А-а! — протягла пампушка та, розвернувшись, махнула рукою углиб довгого коридору. — Треті двері ліворуч!

«Ну й слава Богу», — подумав я, заходячи у комуналку.

Мира виявилася симпатичнішою, ніж я очікував. I ніс не горбатий. Очі — темні, циганські. Стан нічогенький — є за що рукою ухопитися.

Прочитавши записку, вона захвилювалася. Запитала про Давида Ісааковича, про його здоров’я та настрій. Потім почала пригощати мене чаєм.

Стіни великої кімнати, у якій вона жила з матір’ю, були завішані безліччю фотопортретів у дерев’янних рамках. Два залізні ліжка були охайно заслані та прикрашені збитими подушками. I телевізор на тумбочці був накритий мереживною серветкою, поверх якої стояла кришталева ваза зі штучними квітками. Усе чистенько та охайно.

— Ви любите музику? — запитала вона.

— Дуже.

— Ми з мамою працюємо у Оперному театрі. Якщо хочете, можемо сьогодні туди разом піти. Мені якраз через півгодини на роботу...

Я охоче погодився.

Під ногами хрускотів сніг. Ми піднімалися з Саксаганського Володимирською вгору. Йшли мовчки. Я на ходу поглядав на її сірі валянки з чорними калошами. А я чомусь думав, що в місті вже валянки не носять!

— Я на хвильку в магазин! — сказала Мира, коли ми піднялися до Будинку Морозова. — Треба сиру та ковбаси на бутерброди купити, бо коли купувати у буфеті, то дуже дорого виходить!

Я кивнув. Мира зникла у гастрономі. Сніг падав на мій ніс. Швидко сутеніло, і по білій сніговій темряві повзли жовті плями автомобільних фар. Вечір наставав о четвертій пополудні. До Оперного — десять хвилин пішки. Тільки що мені робити до сьомої, доки почнеться вистава?

Мої роздуми урвала Мира, вигулькнувши з дверей гастроному.

До театру ввійшли зі службового входу. Старий вахтер байдуже пройшовся по мені поглядом та відповів кивком на «добрий вечір».

Лариса Вадимівна, мама Мири, зустріла мене насторожено,але, прочитавши записку, тепло посміхнулася.

Вона стояла над прасувальною дошкою, тримаючи міцною рукою важку праску. На дошці блищав смарагдовий оксамит королівського, напевно, костюму. Повітря було просякнуте нафталіном.

Праска опустилась на залізну підставку, як пір’їна.

«Цікаво, вона легко проходить у двері?» — думав я, дивлячись на могутню, крупну жінку в чорній спідниці-шатрі й бордовій блузці з засуканими до ліктя рукавами.

— Мирочко, покажи гостеві театр! — промовила вона трішки відсутньо, знову опускаючи очі на записку, затиснуту в лівій руці.

Екскурсія по Опері закінчилася на самому горищі, куди ми видерлися приставними дерев’яними драбинами. Напівтемрява раптом відскочила вбік, коли Мира черкнула сірником. Вогник опустився, торкнувся ґноту свічки, і перед моїми очима відкрилася потаємна кімната — журнальний столик з порожніми склянками та горнятками, старий протиснутий диван, обрізок килима на підлозі та старі обдерті афіші, що звисали з дахових дерев’яних перегородок.

— Тут актори влаштовують таємні побачення, — прошепотіла Мира, і в її голосі пролунало стільки ніжності й романтики, що я не витримав та потягся до неї.

Диван був продавлений, але майже не рипів. Мені було холодно, хоча я стяг з себе лише майку та светр, а з Мири — жилетку, кофту, блузку з довжелезною майкою і ліфчик щедрого розміру. Валянки так і залишились на ній, правда калоші вона зняла раніше, в костюмерній.

Мої руки ніби тонули в її тілі, яке не чинило ані найменшого спротиву моїм пориванням. Мої руки провалювалися в її м’які груди. Її губи здалися мені також безвільними і м’якими. Лише коли десь поблизу пролунав шум, я відчув її. Вона вперлася ручками в мої плечі та натиснула на них, намагаючись відіпхати мене від себе.

— Зачекай! — шикнув я у відповідь, прискорюючи ритм свого тіла.

— Хтось іде! — її шепіт видихнув на мене знайомий запах м’яти.

«Зубний еліксир!» — згадав я.

Потім, піднявши з обрізка килима одяг та задувши свічку, ми сховалися за якусь перегородку та, тремтячи від холоду, тиснучись одне до одного, щоб зігрітися, спостерігали, затамувавши подих, за побаченням другої пари. Жінка здавалася мені напрочуд гарною. При світлі знову запаленої свічки її профіль збуджував мене більше, ніж м’які, теплі груди Мири, які я, мов голубку, тримав на своїй долоні.

Їхнє побачення було доволі коротким і безсловесним, і тільки завдяки цьому ми не застудилися.

— Це солісти балету, — з гордістю прошепотіла в цілковитій темряві Мира, коли коханці вже спускалися приставними драбинами. — Ти бачив, як він брав її ззаду?

— Ні, — признався я.

Ми повернулись на диван. У повітрі стояв неприємний запах. Я намагався відволіктися від нього, але він