Редьярд Джозеф Кіплінг - Місто Страшної Ночі

«І Магомет пророк його!» Здається, наче муедзин кидає виклики далекому обрієві, де грають спалахи літніх блискавиць, як помахи голого меча. Всі муедзини в місті кричать на повний голос, і люди на дахах потроху зводяться та стають навколішки молитися. По довгій паузі лунає останній поклик: «Ля іллаха іль Аллах![63]» — а потім знов спадає тиша, як пресувальна баба на паку бавовни.

Муедзин помацки спускається темними сходами і бурчить собі в бороду. Поминає вхідну арку й зникає. І на Місто Страшної Ночі налягає душне безгоміння. Шуліки на мінареті знов засинають і хропуть ще гучніш, гарячий вітрець то налітає, то ліниво стихає, а місяць сповзає вниз, до обрію. Спершися ліктями на парапет вежі, можна до самого ранку споглядати цей мордований спекою людський мурашник і чудуватися: «Як вони живуть там унизу? Про що думають? Коли вони пробудяться?» Знов чути плюскіт води з глеків, і тихе рипіння ліжок, пересовуваних у тінь чи на світло, і одноманітний бренькіт струн, притишений далечиною до жалібного стогону, а потім один раз тихе бурчання далекого грому. На подвір’ї мечеті воротар, що лежав на порозі мінарета, коли я заходив, ураз схоплюється, як несамовитий, здіймає над головою руки, щось белькоче і знов падає навзнаки. Приспаний хропінням шулік — вони хропуть, немов пересичені люди, — я западаю в неспокійну дрімоту, усвідомлюючи крізь неї, що вже минула третя година і що повітря ледь-ледь — тільки ледь-ледь — похолоднішало. Місто вже зовсім затихло, чутно тільки любовну пісню якогось бездомного пса. Ніде нічого, крім важкого, мертвого сну.

Потім настає неначе кілька тижнів темряви. Бо місяць зайшов. Навіть собаки стихли, і я чекаю, коли замріє на сході світанок, щоб тоді вертатися додому Знов унизу човгають чиїсь ноги. Настав час уранішнього заклику, і моя нічна прогулянка скінчилась. «Аллах-о-акбар! Аллах-о-акбар!» Небо на сході сіріє, а тоді шафраново жовтіє; налітає передсвітній вітер, немовби муедзин викликав його, і Місто Страшної Ночі, як одна душа, підводиться зі свого ложа та звертає лице до прийдешнього дня. Разом із життям до міста вертаються й звуки. Зразу тихий шепіт, тоді басовитий стугін: згадайте, що вся людність на дахах. З повіками, обтяженими сном, я спускаюся з мінарета в подвір’ячко, тоді виходжу на майдан, де розбуджені вже попідводилися, поприбирали постелі і смакують дим першої вранішньоїхукки. Недовга прохолода минулася, знов жарко, як і було.

— Може, сахіб, з ласки своєї, трохи оступиться?

Що це? В ранковій півсутіні кілька чоловіків щось несуть на плечах, і я відступаю їм з дороги. То несуть спалювати мертву жінку, і хтось поруч мене каже:

— Вмерла опівночі від спеки.

Отже, це не тільки місто Ночі, а й місто Смерті.

Бунтар Моті Ґадж

Був колись в Індії один плантатор, і захотів той плантатор розчистити ділянку лісу під кавові посадки. Як зрубали ліс і випалили підлісок, лишилися ще пеньки. Рвати їх динамітом — дорого, палити вогнем — занадто довго. Найкращий засіб корчувати пні — це цар усіх звірів, тобто слон. Він видирає їх із землі іклами, коли має ікла, а коли ні — висмикує за мотузку. Отож плантатор найняв слонів — по одному, по два, по три, — та й заходився корчувати. Найкращий з усіх слонів належав найгіршому з усіх погоничів, чи то махаутів, і звали ту чудову тварину Моті Ґадж. Вона була цілковитою власністю свого махаута, чого ніколи не могло б статись за тубільної влади, бо Моті Ґадж був воістину царський слон, і його назвисько в перекладі означає Перлина Слонів. Та країною правила Британія, і махаут Діса міг вільно користуватися своєю власністю. А він був велике ледащо. Заробивши своїм слоном досить грошей, він напивався і бив Моті Ґаджа кілком від намету по ніжних ратицях передніх ніг. Одначе Моті Ґадж у таких випадках не поривався розтоптати Дісу, бо знав, що після того биття Діса обійматиме його за хобот, плакатиме, називатиме любов’ю своєю, і життям, і печінкою своєї душі, і дасть йому випити. А Моті Ґадж любив хмільне — найдужче арак, але пив і брагу з пальмового соку, коли не дадуть чого кращого. А потім Діса лягав спати між передніми ногами в Моті Ґаджа: і, оскільки він здебільшого робив це посеред шляху, а Моті Ґадж вірно стеріг його, не пропускаючи ні пішого, ні кінного, ні воза, то весь рух спинявся, поки Діса не зволить проспатися.

Одначе вдень на плантації йому було не до сну: занадто добра платня, щоб нею ризикувати. Діса сидів на шиї в Моті Ґаджа й поганяв його, а слон видирав із землі пеньки — бо він мав пару могутніх іклів — або ж висмикував їх мотузом, бо мав могутні плечі; а Діса стусав його ногами поза вухами та називав царем слонів. Увечері Моті Ґадж запивав триста фунтів свіжої зеленої паші квартою араку, і Діса теж випивав свою пайку, а тоді сидів та виспівував між передніми ногами в слона, поки наставав час спати. Раз на тиждень Діса водив Моті Ґаджа до річки, там Моті Гадж блаженно простягався на мілкому, а Діса тер його кокосовим віхтем та цеглиною. Слон ніколи, не плутав важкого гупання цеглини з ляпанням віхтя, що було йому наказом перевернутися на другий бік. Потім Діса оглядав йому ноги, очі, вивертав величезні вуха — чи нема де виразок, запалення. Після того огляду обидва «верталися з піснею з моря» — Моті Гадж, чорний та лискучий, розмахував виломленою дванадцятифутовою гіллякою в хоботі, а Діса скручував вузлом свої довгі мокрі патли.

Отак і тривало те мирне, добре оплачуване життя, поки Діса відчув, що йому вже знову хочеться напитися як слід. Йому кортіло справжньої пиятики. Бо невеличкі випивки, що ні до чого не приводили, тільки виганяли з нього мужній дух.

Він пішов до хазяїна і, плачучи, сказав:

— Моя мати вмерла.

— Вона вже два місяці як умерла — ще на тій ділянці. І торік уже раз була вмерла, коли ти в мене працював, — відказав плантатор, що трохи знався на звичках своїх робітників.

— Ну, то тітка вмерла, а вона була мені однаково як мати! — заголосив Діса ще дужче. — По ній лишилось вісімнадцятеро малих дітей голодних, і хто ж їх нагодує, як не я? — вигукував він, б’ючись головою об долівку.

— А звідки ти дізнався? — спитав плантатор.

— З листа, — відказав Діса.

— Таж пошти вже цілий тиждень не привозили! Йди працюй.

— На наше село страшна пошесть напала, й усі мої жінки вмирають! — заверещав Діса, тепер уже справді облившись сльозами.

— Покличте Чігуна, він з Дісиного села, — сказав хазяїн. —