Володимир Григорович Дрозд - Ирій

він уже був у мені, як зернина в землі, мною відчутий і осмислений. Тоді я подумав, як далеко в минуле і далеко в майбутнє розпросторився я і Пакуль у мені, Пакуль і я в нім. І Василь Решето, «з предків козак», щасливим випадком вихоплений писарком з присмерків історії, і дід Семирозум, який на початку століття змайстрував дерев'яного літака, маючи задумку полетіти на Місяць, і дядько Остап, червоний кіннотник, що наклав головою під Жмеринкою, і дядько Кузьма, який лежить у братській партизанській могилі неподалік пакульського клубу, і мій батько, що на нього в сорок четвертім прийшла похоронка з фронту, і я, Михайло Решето, майбутній великий актор, будівничий, космонавт, поет, радіоконструктор, геолог, ботанік — лише вузлики на неосяжнім корені неосяжного, гінкого й крислатого дерева, ім'я якому (хрестоматійно заглянцьоване, але того вечора, на Собакаревій горі, вперше вилущене мною з лушпиння приручених слів) — народ…

Я повернувся з Собакаревої гори, коли в гучномовці на П'ятикутках било дванадцять: дядька Дениса вдома не було.

Вранці мене розбудив скрип немазаних коліс під вікном будинку. За штахетами з людських постатей — чергу до дядькової винниці солом'янці займали вдосвіта, — на густо посоленій першим крупчатим сніжком вулиці стояла продовгувата, сіра од вапна бочка асенізаторської валки. Передок її — для візниці — було застелено шматом рудуватої доріжки, що мала колись оксамитовий ворс, а тепер світила нитяними ребрами, як і коростява кобила, запряжена в бочку. Кухня гула від важкої дядькової ходи. Він був, як і звечора, в галіфе та парусинових черевиках і навдивовижу веселий: наспівував на мотив маршу пакульське апатури-тури-тури…

— Ти бачив сороку на груші? Піди глянь. І запитай, що вона принесла на хвості. А вона тобі прострекоче: я принесла на хвості, що твого дядька призначено директором водоконтори. Замість Омелька Омельковича. Апа-тури-ту… І шановному директорові уже подано під двір особистий екіпаж. Апа-тури!.. Ласкаво просимо сісти й котити до контори, поки пакульського Омелька прасують в автобусі. Апа-тури-тури-ра! — Дядько поспіхом вбирався в свою парадну одіж: лаковані черевики, бостонову пару, сталистих тонів макінтош і сірий фетровий капелюх. Узявши портфеля з двома лискучими замками, промарширував перед дзеркалом, випинаючи щосили груди і черево. — Директор — што надо, га? Прошу вас конфеденційно передать Дорі Василівні, що після роботи мій особистий екіпаж підкотить до її пивниці і ми поїдемо вечеряти до заміського ресторану… З тим — досвіданьїца! Апа-тури-ра!

Дядько був білий з обличчя, як сніг на солом'янських дахах, і пашів вогнем, аж від його дихання вочевидь жовкло та згортувалося листя кімнатної пальми. І я нарешті втямив, що в дядька — біла огневиця. Відступивши про всяк випадок до вікна, я мовив лагідно, хоч і з тремтінням у голосі:

— Ви б спочили, товаришу директор. А я збігаю, тітку Дору порадую.

— Ти скептик, песиміст, інтелектуал! — закричав дядько, аж від його голосу випали шибки кухонного вікна. Дядьків вказівний палець вперся в мої груди. — Ти кличеш мене до спочинку в цю історично напружену хвилину, коли ирійська водоконтора стоїть на порозі нових глобальних реорганізацій! Ти хочеш приспати мою пильність і дати можливість солом'янським анонімщикам, яким пектиме моє високе призначення, донести у вищі інстанції, що новий директор водоконтори організував на своїм обійсті винний завод. Ти, негіднику, хочеш, щоб я спочивав, коли час вимагає від мене рішучих і безкомпромісних вчинків! Вирок одностайний — розстрілять!..

І дядько надув губи, готуючися стрелити з пальця мені в серце. Я не став чекати безглуздої смерті, згадав Перебендину науку, перевтілився в горобця і випурхнув через вікно на вулицю. Дядько Денис, поважний і строгий, вийшов у двір і, розчинивши ворота, таке мовив до черги:

— Товариші, громадяни! Офіційно і конфіденційно повідомляю, що моя винарня самоліквідовується, і взагалі — алкоголь шкодить здоров'ю. Пийте пиво-води і їжте морозиво, смачний, поживний продукт. З тим — і до свіданьїца. А вас, кібернетична машино, ласкаво прошу зупинити виробництво і спокійно, без ексцесів, повернутися на склад науково-дослідного інституту, де на вас чекає плідна робота в сфері науки, техніки і народного господарства…

Тої ж хвилини дизель на городі вмовк, центрифуги завмерли, вино перестало литися з труб, а двері курника розчинилися і машина, поблискуючи алюмінієво-нікелевими боками, гордо прокрокувала крізь натовп і зникла за рогом Піщаної вулиці. Солом'янці, хто встиг висипати яблука і хто не встиг, відштовхуючи одне одного від бочок, черпали картузами й пригорщами молоде вино. Дядько Денис ковзнув по городу невидющими, зосередженими на чимось більшім, аніж матеріальні інтереси, очима і поліз на асенізаторську бочку. Поклавши на коліна портфеля, він узявся до віжок і строго, владно кинув кобилі:

— Вперед!

Кобилка слухняно рушила, колеса зарипіли, заскиглили, запискотіли. Дядько сидів поважно, трохи відхилившись назад, буцім на подушках обжитої персональної «Побєди», і білі пальці його правиці замислено блукали по коричневім дерматині портфеля. Солом'янські хлопчаки бігли слідом і щосили горлали:

— Апа-тури-тури-тури-тури!..

Дядько Денис ніби й не чув того глумливого лементу, і тільки коли якийсь із розбишак мелькотів попереду кобили, він тулив зігнуту долоню до губ і сигналив:

— Ту-ту-ту! Ту-ту-ту!..

Я щодуху помчав у пивницю тітки Дори.

— Я ж йому, віслюкові, скільки казала: не хлуди вина із залізних бочок, отрута… — голосила тітка Дора, ніби над померлим, виштовхуючи за поріг безтямних п'яничок. — А він хіба послухає? І допився до огневиці! Хто тепер йому, дурню, по бюлетеню заплатить?!

Ми здибали дядька Дениса, неподалік водоконтори. Запряжена в асенізаторську бочку кобилка стояла на перехресті центральних ирійських вулиць, під світлофором, і зголодніло жувала вилузаний копитом з бруківки камінь. Сімнадцять санітарів у білосніжних халатах, повиснувши на спеленутому дядькові, волочили його до медичного фургона, що червонів хрестами над кавалькадою зупинених вуличним затором машин. Коли фургон рушив, тітка Дора пішла до Жовтого дому забрати дядькову одіж, аби її не зіпсували дезинфекцією, а я метнувся на Солом'янку по портфель: час було до школи.

По Солом'яній вулиці бадьоро і радісно крокував залізничний духовий оркестр, награючи танго. Попереду оркестру поважно ступав у випрасуваній формі і з традиційною замасленою скринькою в руці дядько Яків, Паровозник: його проводжали на пенсію. Солом'янці, хто домував, перехилялися через тини, висовували з кватирок голови, виходили з дворів і вітали Паровозника добрими зичливими усміхами — дядька Якова у нас любили. Біля двору Паровозника оркестр заграв туш, злагоджено повернувся кругом і під життєстверджуючий марш ирійських залізничників рушив назад до станції.

Дядько Яків сів на лавку під вікнами своєї хати, розкрив скриньку і дістав чорного задимленого паровоза, на якім їздив останні десять літ залізничної служби: начальник станції