Володимир Григорович Дрозд - Ирій

— Доки можна блукати в паперових кущах, друже? Ти вже забрів і в рукописи? Ну, метка молодь. А надворі — ранок. Я з ніг збився, розшукуючи тебе…

Він підняв правицю, смикнув за край неба з оболоками хмар і, сухо шелестячи, відсунулася синя завіса неба: за широким, на півстіни, вікном ранкові в залюднений Ирійський майдан з рожевими, в риштуваннях, стінами новозведеного театру і сизими, в паморозі, вітами тисячолітніх ирійських соборів…

Вийшовши під солом'янською вербою з автобуса, я захитався на безвітрі; так упав на силі, поки блукав по книжкових світах.

— Ви — крайні?

Зверталися до мене. Роззирнувшись, я помітив, що й справді вивершую хвіст черги, яка пливе в річище Солом'яної вулиці.

— А що дають? — запитав я.

— По потилиці! — одгиркнувся дрібненький чоловічок.

Він стояв поперед мене і перебирав шістьома в'юнкими руками яблука у високих кошелях.

— Хлопчина не відає, а ти кусаєшся, мов скажений… — озвалася з черги сердешна бабуся. — Се до Солом'яника, Дениса, усі стоять, дитинко. Об'явилося йому од самого господа вино робить. Тільки не з води, а з яблук, і з гнилих, і з різних. Тож оце і стоять люди, бо літо було на яблука врожайне. А коли і ти з Солом'янки і маєш сад, зачекай, поки за тобою займуть, і біжи по яблука, з сулією вина додому повернешся…

Я меланхолійно побрів вздовж черги, що пахла антонівками, путинками, пепінками, шафраном, райками, і так дістався нашого двору. У городі на весь Ирій татакав конторський дизель, вистрелюючи в мальоване низькохмар'ям небо кільця сизуватого диму, пронизливо гули за парканом центрифуги. В паркані темніли ляди, куди солом'янці висипали з мішків, відер, корзин, кошелів яблука. За кілька кроків від ляд з того ж паркану виштрикувалася металева труба, з якої безупинно дзюрило в бачки, сулії, відра, банки, каністри, карафки й фляги золотисте яблучне вино. Черга рухалася бадьоро й життєрадісно — далеко не відходячи, солом'янці куштували Денисове вино і попід парканами аж до лісу сиділи, звісивши між колін голови, ті, хто вже донесхочу напробувався.

Дядько Денис, теж напідпитку, величався на ґанкові, стріляючи з пальця по горобцях. Після кожного пострілу у вишняку глухо гупало, але горобці не тікали: були сміливі, бо хмільні, як і дерева, паркани, що перехнябилися та ледве трималися землі. Винний дух витав над обійстям, густий і хмільний: у залізних бочках та цистернах під яблунями вишумовувало і пінилося. З курника визирала новенька кібернетична машина, що керувала виробничим процесом, приймала яблука і відпускала молоде вино. Кібернетичну машину добув для дядька Дениса за літру спирту кум Цокало у знайомого завідувача складом науково-дослідного інституту.

— А знаєте, дядьку, я вичитав, що ми, Решети, — з козаків! — радісно заусміхався, прищикнувши хвірткою гомін черги.

— Хіба за те гроші платять чи — пенсія персональна? — глянув на мене каламутними очима дядько Денис.

— Не платять, але… Так і написано: «Оний Решето — з предків козак».

— А може, він — решето для круп, а ти — решето для дерті…

— Там тільки про одного Решета. Якийсь писарок переписував для начальства. Цікаво: прізвища ті ж, що й тепер у Пакулі. А двісті років минуло. Се ж люди ніби завжди були. А я думав, що Пакуль — це лише тепер і скороминущий. А Пакуль…

— Що ти мені тут запакулив над вухом! — раптом збеленів, здавалося, безпричинно, дядько Денис і схопився на ноги. — Може, я — від самого Наполеона. Може, бабка моя — Марія Стюарт, англійська королева, про яку видатний німецький поет і драматург Шіллер написав книжку! А може, я плював на твій Пакуль, колишній і теперішній, з високої Собакаревої гори! І не один раз плював, а тричі, тричі! Що, не віриш? Ходімо — плюну. Зараз, зараз ходімо, і дивись у всі свої баньки. І на них, — дядько кивнув у бік черги, — можу плюнути. Тільки на себе не плюну, бо я єсть я!

З тим дядько Денис, підсмикнувши галіфе, твердим, рішучим ступом рушив по протореній кабаном дорозі у бік Стрижня. Я, хоч і був вкрай стомлений, подрібнював слідом. Лихі передчуття гнітили мене.

Минав короткий осінній день, збиралося на вечір.

Коли ми зійшли на Собакареву гору, споночіло, і небо висіло над нами, наче побита міллю хустка, якою, замість абажура, завішено лампу. По небу швидко, наче в кіно, пливли білі снігові оболоки. За нашими спинами, розцяцькований вогнями, блимав Ирій, а десь там, у темних, втаємничиних безмежжям полях принишк Пакуль. Під горою, в глинищах шелестів шугою Стрижень — ночі були морозні, пахло першим снігом.

— Витріщай баньки´, — зараз плюну! — невідомо на кого гніваючись, гукнув дядько Денис.

Мене нудило, і я починав знову, як колись на бочці, ненавидіти дядька Дениса. А він стояв на лисій вершині гори, розкарячивши ноги, мов телефонний стовп з підпоркою, і не плював.

— Дивишся? Зараз плюну!

Я пригнічено вслухався в холодний шерхіт шуги, а дядько стояв і все не плював.

— Дивишся? Плюю!..

Я подумав, що, коли він зараз плюне, щось зміниться в моїм житті, воно рушить по якихось нових річищах, наче загачений Стрижень, тільки я ще не знав, по яких.

— У горлі пересохло… — раптом прогучав дядько Денис з вершини Собакаревої гори, — Випити б…

Я мовчав.

І тут ми вчули знайомий скрип коліс — попід сосняком низкою сірих тіней вервечилась на колгоспні поля асенізаторська валка.

— Спущуся — горло біля хлопців промочу, — заспішив дядько Денис. — А ти — жди. Прийду й плюну…

Дядько, шелестячи капшуками галіфе, поковзав по крутизні гори і невдовзі зник за соснами.

Це був дивний, пам'ятний на все життя вечір. Зорі зійшли з неба і в ясно-білих полотняних сорочках повсідалися на лисогір'ї, довкола мене, обхопивши довгими променистими руками коліна. Білі снігові хмари лоскотали і холодили мені чоло. Місяць купався в Стрижні, під горою, хлюпотів та пирхав, байдужісінький до крижаної шуги.

І злетілися до мене душі пакульців і було їх — мов зір. Пилипи, Андрії, Векли, Радивони, Вавили, Гапи, Клими, Йосипи, Ганни, Мотрі, Михії, Олешки, Параски, Романи, Халимони, Тараси… — без ліку, без часових меж. І Пакуль видовжився, як видовжується у полі вітер, та ліг на тисячоліття людського буття — так лягає на карту світу, на моря, материки, океани й острови в океанах сітка меридіанів і паралелей. А я був щось незрівняно крихітне біля нього, глухого, забагнюченого, загубленого в лісах і болотах Пакуля, порошинка в потокові віддзеркаленого від нього світла, і водночас — щось більше од нього, бо