Вілбур Сміт - Сонячний Птах

class="p1">Ми сіли на край стрімчака й міцно пригорнулися одне до одного не в пошуках тепла, бо повітря було ще гаряче, а скелі напечені сонцем, а тому що обоє були досі приголомшені недавно пережитим. Місяць розливав сріблясте сяйво за обрієм, потім викотився на небо й висів тепер за деревами, товстий, жовтий і круглий, омиваючи землю м’яким, блідим світлом.

Я подивився на Саллі. Її обличчя у місячному світлі було сріблясто-сірим, під чорними очима виднілися синці, а його вираз – неуважний і нескінченно сумний.

– Ходімо, Саллі? – сказав я, легенько її обнявши.

– Через хвилину. Тут так гарно.

Я обернувся й подивився на залиту срібним місячним сяйвом рівнину. Африка має багато облич, позначених різним настроєм, і я люблю їх усі. Тут перед нами вона набула однієї зі своїх найчарівніших форм. Ми довго сиділи мовчазні й глибоко замислені.

Раптом я відчув, що Саллі заворушилася біля мене, підводячись на ноги.

– Готова? – запитав я, підводячись разом із нею.

– Бене! – Її пальці стиснули мій зап’ясток із дивовижною силою, і вона смикнула мене за руку.

– Бене! Бене!

– Що там сталося, Сал? З тобою все гаразд?

Однією рукою вона смикала мене за руку, другою показувала вниз на рівнину, що лежала внизу під нами.

– Подивися, Бене, онде воно!

– Саллі! – Я обняв її обома руками, щоб утримати. – Не хвилюйся, моя люба. Сядь і трохи посидь іще.

– Не будь йолопом, Бене. Зі мною все гаразд. Ти подивись униз, он туди.

Ще тримаючи її в руках, я зробив, як вона сказала. Я напружив зір, але не побачив нічого.

– Ти побачив, Бене?

– Ні. – А тоді, як картинка в ребусі, воно з’явилося. Воно було там, де мало бути від самого початку.

– Ти його бачиш? – Саллі затремтіла. – Скажи мені, що ти його також бачиш, Бене. Скажи мені, що це не гра моєї уяви.

– Так, – промимрив я, усе ще не впевнений, – так, я думаю…

– Це Місячне місто, Бене. Примарне місто бушменів. Примарне місто бушменів – наше загублене місто, Бене. Це воно – це має бути воно!

Воно було неясне, туманне. Я міцно заплющив очі й знову розплющив їх. Воно ще було там, де й було.

Подвійний мур навколо мовчазного гаю, широкі симетричні креслення на сріблястій рівнині, темні тінисті лінії. Чорні кола позначали місця, на яких стояли фалічні вежі, деякі з них були невидимі за деревами гаю. За мурами виднілися стільникові чарунки нижнього міста, розташовані у формі півмісяця й розкидані понад берегами стародавнього висохлого озера.

– Місяць, – прошепотів я. – Низький кут. Дозволяють побачити обриси фундаментів. Либонь, вони такі вирівняні й розгладжені, що ми ходили по них, жили на них протягом кількох тижнів. Світло повного місяця має досить сили, щоб відкидати тіні від тих решток, які ще не зникли повністю.

– А фотографія?

– Так. З висоти тридцять шість тисяч футів світло так само слабеньке й так само м’яке, тому дає той самий ефект.

– Мабуть, ми не змогли побачити їх з малої висоти, на яку піднявся гелікоптер, – припустила Саллі.

– І тоді був полудень, – докинув я. – Сонце під великим кутом, жодних тіней. Тому Лорен і не побачив нічого.

Це було так просто, а я нічого не зрозумів. Зачуханий геній. Либонь, ті тести були халтурними.

– Але ж немає, Бене, ані мурів, ані башт, нічого. Лише підмурки. Що з ним сталося? Що сталося з нашим містом?

– Ми це з’ясуємо, Сал, – пообіцяв я, – Але тепер ми повинні намалювати його, перш ніж воно знову зникне.

Я дістав із рюкзака один ліхтарик і передав їй.

– Один спалах означатиме «прийди до мене»; два спалахи «відійди далі від мене»; три – «відійди ліворуч»; чотири – «відійди праворуч»; а вимахування ліхтариком – «ти стоїш там, де треба». – Ми швидко узгодили простий код. – Я спущуся на рівнину, а ти сигналитимеш мені. Спочатку приведи мене на місце великої башти, потім проведи по периметру зовнішніх мурів. Нам треба буде працювати швидко, адже ми не знаємо, як довго триватиме цей ефект. Подаси мені знак закінчення, коли він припиниться.

Він тривав трохи більше за годину, протягом якої я сновигав по рівнині, підкоряючись сигналам Саллі, а потім, коли місяць наблизився до зеніту, місто розпливлося й зникло. Я поліз нагору, щоб зняти Саллі зі стрімчака й привести її вниз. Я був голий до пояса, бо роздер свою сорочку на клапті й прив’язав кожен клапоть до пучків трави та кущів як розпізнавальні знаки.

У таборі ми розклали грандіозне вогнище, і я дістав пляшку «Ґлен Ґранта», щоб відсвяткувати наше відкриття. Ми були глибоко схвильовані, ми мусили обговорити стільки дивовижних речей, що сон довелося відкласти далеко на потім.

Ми знову в усіх подробицях обговорили феномен освітлення, погодившись, як він діє, і з жалем пригадавши, як близько ми підійшли до істини, коли обговорювали ефект низького сонця в наш перший день, коли ми знайшли мушлю прісноводної мідії. Ми ще поговорили про ті мушлі та про їхнє нове значення.

– Присягаюся тут і тепер у присутності всіх богів, що я більш ніколи не викину через плече об’єкт істотного наукового значення, – врочисто пообіцяв я.

– Випиймо за це, – запропонувала Саллі.

– Яка чудова думка, – погодився я й знову наповнив келихи.

Потім ми повернулися до історії старого бушмена.

– Вона тільки зайвий раз доводить, що кожна легенда, кожен елемент фольклору засновані на якомусь факті, нехай навіть дуже спотвореному.

Саллі стає схильною до філософських висновків після одного ковтка «Ґлен Ґранта».

– І якщо вже говорити про факти, то мій кревний брат Ксаї – великий майстер перекручувати факти, які існували в минулому, – згадай принаймні Місячне місто.

– Це чудова назва. Я пропоную її зберегти, – сказала Саллі. – А як ти оцінюєш розповідь Ксаї про те, що його дід зустрічався з білим привидом?

– Він, либонь, бачив когось із давніх мисливців або розвідників надр, пригадай, що й ми мало не стали привидами.

– Не лише уявно, а й буквально, – нагадала мені Саллі.

Ми розмовляли й розмовляли, поки місяць прокреслював свій осяйний шлях у небі над нами. Знову й знову поважна дискусія уривалася такими радісними вигуками, як: «О, Бене, та це ж чудово! Під нами лежать рештки цілого фінікійського міста. Й вони належать тільки нам!» Або: «О Господи, Сал. Усе своє життя я мріяв про те, аби зі мною сталося щось подібне».

Лиш далеко за північ ми знову опустилися на землю, й Сал поставила суто практичне запитання:

– Що ми робитимемо, Бене? Чи розповімо про все Лоренові Стервесанту тепер?

Я