Володимир Семенович Короткевич - Чорний замок Ольшанський

я такий, і що райвиконком просять сприяти мені в обстеженні костьолів, церков і старих споруд. Пакував потроху речі. І все не міг, не міг забути того останнього вечора.

Треба ще було відвезти собак до батька і купити те, що важко дістати в селі. І я заздалегідь домовився щодо кави з продавщицею, моєю «блатмайстринею», і домовився з Нахольчиком щодо десяти блоків «БТ» і камінців до запальнички, і купив, за Зоїною порадою, блокнотів, і шкарпеток, і те-се для аптечки.

І все вже було готове, навіть пляшечка вічного чорнила в поліетиленовому мішечку і книжка 1908 року видання «Ольшани» (князівство, старостатство і повіт Ольшанський в їх історичному бутті). І ще я купив п'ятнадцять «шістдесятип'яток» та три кольорових «ДС» і дістав у знайомого фотографа ще десять широких «орваколорів», а в знайомого продавця десять «орваколорів» вузьких. І дістав доброго чаю, і відремонтував свій «Харків». І нагострив свій ножик, і купив пластир, щоб заклеювати футляри для касет, і… Словом, роботи мені вистачало, і я постарався зробити запаси, щоб не псувати комерції столичним продавцям.

Але ще треба було сходити на квартиру до Мар'яна (передачу речей до музею дозволили відкласти до мого повернення з Ольшан). Я не хотів туди йти без свідків, а головне, тому, що це було б занадто тяжко — йти туди одному. Тому я зайшов до Хилинського, і «Абель з Бобкін-стріт» згодився розділити мою компанію. Правдивіше, охоче перервав своє сьогоднішнє dolce far niente[6].

На вулиці дівчата часто все ще озиралися на нього: високий, але не такий здоровило, як я, «трикутний», плечистий, але майже зовсім без клубів. І я шкодував, що такий чудовий зразок роду людського пропадає, але й до глибини душі жалів його й розумів. Зрештою, він не вартий був жалю. Скоріше подиву й поваги. Серце моє знову болюче стиснулося перед дверима, коли я подумав, що не почую собачого гавкоту, не відчинить мені двері мій друг. І в квартирі тхнуло нежилим, застояним повітрям. Я відчинив кватирку, взяв собі кілька його улюблених книжок, невелику модель корабля (ніхто вже, крім мене, не знав, як він усе життя мріяв про море, але був табір, було до і після війни, було зіпсоване серце), зняв зі стіни одну гравюру з гарних, але не музейних, і подарував Адамові.

— Ну, от і все.

І тут я помітив на столику біля фотеля книжку. Я знав — тут завжди лежали останні книжки, які він читав, і я хотів подивитися, що це було останнє.

Це була «Книга джунглів». Я вирішив узяти і її, і тут з книжки випав маленький аркушик паперу. Лежав, видно, як закладка, а огляд приміщення, відомо ж, був поверховий.

«Мар'яне. Збирайся, бери для вигляду вудки і негайно виїжджай на Романь. Якщо затримаюся трохи — побудь з годинку-півтори. Дуже треба».

Я подав записку Хилинському.

— Що це?

— Нічого. Мій почерк. І мій папір.

— І що ж виходить?

— Виходить, що вбив я.

Усе в мені немов скам'яніло. Адам уважно дивився на мене.

— Ось що, хлопче. Давай-но мені цю писульку, а я одвезу її Щуці… Досить того, що ти на ній відбитки пальців зробив.

Він узяв записку чистим аркушем паперу.

— І книгу твою завтра віддай Щуці. Справді, щось тут не те. А з твоєї смужки зроби копію.

— Зробив.

— А смужку сховай. Ну от. Візьми ще й гравюру і катай до хати. Я — туди. Їдь. А то на тобі бог лице зменшив.

… На сходах чомусь не горіло світло. Я був уже на два марші нижче своєї квартири, коли почув якийсь дивний звук. Щось мене насторожило, і я завмер. Рипіння повторилося. Я вже був на один марш нижче своєї квартири, коли знову почув тихий різкий шкребіт і помітив у темряві невиразний силует, темну чоловічу тінь. Хтось ламав замок моєї хати. І тоді я навшпиньках почав підніматися. Скрегіт. Ще скрегіт. Я був майже на місці, коли той, видно, щось відчув Пролунав звук, ніби хтось висмикнув ключ, а потім тінь майнула повз мене, штовхнула плечем — книжки впали — і кинулася сходами вниз. — Кілька секунд я стояв приголомшений, а потім рвонув за ним, що, зважаючи на темряву, було не легко.

Ще зверху я помітив, що двері на вулицю зачинені, і кинувся до виходу у двір. У дворі сиділи на лавочці двірник Кухарчик і молодший лейтенант Ростик Грибок, який вимахав на здоровенного гриба, і покурювали, незважаючи на прохолоду.

— Ніхто не пробігав?

— Ніхто, Антоне Глібовичу, — відповів Грибок.

— Товаришу Космич, — завів було двірник. — А ось що ви думаєте…

Я махнув рукою і кинувся до дверей у підвал. Вони були напіввідчинені, тому що вогник запальнички заколихався. Але вони завжди були напіввідчинені: ніхто у нас там нічого не ховав. І на них ворушилася ще торішня павутина. А на порозі була пилюка. «Тьху! Не міг же він вивітриться?»

Світячи сірниками, я побачив, що пробки трохи відкручені, і вкрутив їх. Потім вийшов у двір і запитав курців:

— Давно ви тут разом?

— Пару хвилин, — сказав Кухарчик. — А от як, скажіть ви мені, грифель в олівець засовують? Скільки вже думаю.

— Склеюють довкола нього дві половинки, — сказав я, махнув рукою і поплентався нагору.

Тут мені ще спало на думку, що він міг заскочити в кімнату дівчат, і, хоч я подумав, що від вереску тут би й будинок розвалився, подзвонив і зайшов.

Звичайна, по-студентському, по-дівочому обставлена кімната, тільки що з парою афіш, на яких ці красуні були позначені найдрібнішим шрифтом.

На стільцях (ліжка були білесенькі) сиділо троє гарненьких дівчат і стояв… молодик, цього разу без відра. Він був добре напідпитку і злегка похитувався. А ті підсміювалися, наче нічого й не було.

— Дівчатка мої, сонце мого життя! Ви мої нефертушечки…

— Скільки він тут?

— З півгодини, — вискнула гарна брюнетка з хитрою усмішкою. — Насміялися.

— Женіть його в потилицю, — махнув я рукою.

І пішов до себе на поверх, і тільки біля самих своїх дверей мене аж стукнуло, і я почав знову спускатися.

І в цей час грюкнули парадні двері. Я кинувся до них, розчинив, але на вулиці повертався з кіно народ, і чорта лисого на ній когось можна було помітити.

Двері до підвалу: павутиння нема.

«Йолоп з дедуктивним мисленням! Павутиння йому! Під ним можна проповзти, не зачепивши порога. І невже ти думаєш, що той не обміркував слідів відступу! Ідіот! Перечниця стара! Ясно, що коли б поліз, то дістав би, напевне, по черепу.