Андре Жід - Фальшивомонетники

5 листопада

Відбулася церемонія весілля. Це сталося в капличці на вулиці Мадам, куди я не заходив уже давно. Родина ВедельАзаїс була там присутня в повному складі: дід, батько та мати Лори, дві її сестри і юний брат, чимало дядьків, тіток та кузенів. Родина Дув’єрів була представлена трьома тітками в чорному жалобному вбранні, яких католицька релігія перетворила на трьох черниць, що, як мені розповіли, живуть разом, і з ними жив також Дув’єр по смерті своїх батьків. На хорах розташувалися учні пансіону. Інші друзі родини заповнили залу, в глибині якої стояв і я. Недалеко від себе я побачив свою сестру з Олів’є. Жорж, певно, був на хорах разом зі своїми товаришами. Старий Лаперуз сидів за фісгармонією; його постаріле обличчя здавалося гарнішим і шляхетнішим, аніж будь-коли, але в його очах уже не палахкотіло те чудесне полум’я, яке передавало мені його запал у ті часи, коли він навчав мене гри на фортепіано. Наші погляди зустрілися, і я побачив в усмішці, яку він мені подарував, стільки смутку, що пообіцяв собі підійти до нього, перш ніж звідси піду. Люди посунулися, й одне місце поруч із Поліною звільнилося. Олів’є відразу подав мені знак і попросив матір посунутися, щоб я міг сісти поруч із ним; потім узяв мою руку й надовго затримав її у своїй. Це вперше він повівся зі мною так фамільярно. Він тримав очі заплющеними протягом майже всієї нескінченної промови пастора, що дозволило мені довго спостерігати за ним; він був схожий на заснулого пастуха з барельєфу, виставленого в Неаполітанському музеї, чия фотографія стоїть на моєму письмовому столі. Якби він не ворушив пальцями, я подумав би, що він спить; його рука, наче пташка, тремтіла в моїй долоні.

Старий пастор вважав своїм обов’язком розповісти історію всієї родини, почавши її з життя діда, Азаїса, з яким він навчався у школі в Страсбурзі до війни, а потім — на факультеті теології. Мені здалося, що він ніколи не закінчить складної фрази, якою намагався пояснити, що, ставши директором пансіону та присвятивши себе вихованню дітей, його друг, так би мовити, не зійшов зі стежки пастирського служіння. Потім він перейшов до наступного покоління, а далі в тих самих повчальних інтонаціях заговорив про родину Дув’єрів, що про неї, як мені здалося, він знав небагато. Схвильованість почуттів пом’якшувала нестачу в пастора ораторського хисту, і було чути, як чимало присутніх сякаються в носовички. Мені хотілося б знати, що думає Олів’є. Я подумав, що для нього, вихованого в католицькій вірі, протестантський культ мав здатися чимось новим і що він, звичайно ж, прийшов до цього храму вперше. Дивовижна здатність до знеосіблення, що дозволяє мені переживати почуття інших, як свої власні, майже примусила мене цілком перейнятися почуттями Олів’є, як я їх собі уявляв; і хоч очі в нього були заплющені, а може, якраз саме тому, мені здавалося, що я дивлюся його очима й уперше бачу ці голі стіни, тьмяне й абстрактне світло, в якому сиділи люди, різкі обриси казальниці, що чітко виділялися на тлі білої стіни в глибині церкви, прямоту ліній, застиглість колон, які підтримували хори, сам дух цієї кутастої та безбарвної архітектури, похмура недоладність, прямолінійність та вбога скнарість якої уперше впали мені у вічі. Щоб не звертати на це уваги раніше, треба було звикнути до всього цього з дитинства... І несподівано пригадалося мені моє релігійне пробудження і моє перше релігійне натхнення; пригадалася Лора й та недільна школа, де ми з нею зустрілися, учні-репетитори обоє, сповнені запалу й погано розрізняючи в тому полум’ї, яке спалювало в наших душах усе нечисте, що належить іншому, а іду слід віддати Богові. І мені раптом стало прикро, що Олів’є не знав ніколи цієї першої оголеності почуттів, яка так небезпечно підносить душу у височінь, далеко над видимостями, прикро, що він не може мати спогадів, таких, як у мене. Але відчуття того, що все це для нього чуже, допомогло мені самому звільнитися з-під його впливу. Я палко стиснув цю руку, яку він надовго залишив у моїй руці, але в цю мить він рвучко її забрав. Він розплющив очі, щоб подивитися на мене, потім із пустотливою дитячою усмішкою, яка пом’якшила глибоку серйозність його чола, прошепотів, нахилившись до мене — тоді як пастор, посилаючись на обов’язки всіх християн, щедро відпускав новоодруженим поради, приписи та благочестиві напучення:

— Плювати я хотів на все це. Я — католик.

Усе в ньому приваблювало мене й здавалося мені таємничим.

Біля дверей ризниці я зустрівся зі старим Лаперузом. Він сказав мені трохи сумно, але тоном, у якому не прозвучало жодного докору:

— Ви, мабуть, зовсім забули про мене.

Я послався на безліч усяких обставин, шукаючи виправдання тому, що так довго з ним не бачився; пообіцяв, що післязавтра прийду його навідати. Я спробував повести його до Азаїсів, куди мене запросили на чай, який вони давали після церемонії. Але він сказав мені, що настрій у нього поганий і він боїться, що зустріне там багато людей, з якими треба буде розмовляти, а він не зможе.

Поліна повела Жоржа й залишила мене з Олів’є.

— Доручаю його вам, — сказала вона, сміючись.

Ці слова, схоже, розгнівали Олів’є, який відвернувся від матері й потяг мене на вулицю.

— А я й не знав, що ви так близько знайомі з Азаїсами.

Він дуже здивувався, почувши від мене, що я жив у їхньому пансіоні цілі два роки.

— Невже ви не могли якось ліпше влаштувати своє незалежне життя?

— Я знайшов там деякі зручності, — відповів я йому туманно, не можучи признатися, що в той час Лора заполонила всі мої думки, і я був ладен погодитися на найгірші умови задля втіхи терпіти їх поблизу від неї.

— І ви не задихнулися в атмосфері цієї тюрми?

А що я на це нічого не відповів, то він додав:

— До речі, я не знаю, ні як я сам тут витримую, ні чому я тут опинився... Правда, я тут перебуваю лише на половинному пансіоні. Але й цього з мене вже досить.

Я мусив розповісти йому про дружбу, яка пов’язувала директора цієї «тюрми» та його діда, спогад про яку пізніше вплинув на вибір, зроблений його матір’ю.

— А