Марина Соколян - Серце гарпії

Франк пирхає зневажливо.

— Занадто грубо для Михайлівни. Ми теж знаємо дещо про її продукцію — вона не ризикне починати війну на знищення.

— Паладін… — не полишає Ярка своїх спроб. — Журналісти, особливо, якщо ідейні… вони псевдо обирають зі значенням. Паладін… Це ж паладин ніби. Лицар короля Артура… Артура! О!

Генеральний позирає зацікавлено — вперше за цей ранок.

— Артур Потебня, — виголошує Ярка. — Той, що до Насті клеївся, пам’ятаєте?

Франк поволі киває.

— Ми його тоді добре притисли, так… Надумав віддячити?

— Схоже на те.

— Ну то що ж, — бридливо кривиться директор. — Треба заткнути йому пельку.

— Навряд чи це йому сподобається, — сторожко мовить Ярка. — Як… як далеко ми можемо з цим зайти?

— Якнайдалі, — злостиво відказує Франк.

До свого відділу Ярка вертається уже жвавішою — він дав їй шанс, аякже… Вона поняття не має, що робити з тим дурнуватим паладином, однак мусить, неодмінно мусить придумати! Інакше… Вона й припускати не хотіла, як вчинить шеф, якщо вона не впорається. Звільнення вона не боялася: він мав моральну владу зробити значно більше, ніж це.

Зайшовши до невеличкої своєї кімнати, Ярка зупиняється. Гарненьке видиво, хоч як глянь… Її колишній колега, нині — підлеглий, Ромко, підкотився разом із кріслом до її асистентки, Лілі, і, підпихаючи шоколадку, щось там довірчо їй шепоче. Отакої!

Ромко на загал викликав у Ярки мимовільне якесь роздратування. Він був на рік чи два молодший від неї, однак працювати почав раніше — прийшов на практику, та так і лишився у відділі. Княгиня його любила, на відміну від Ярки, спокійно зносила його байдикування, а бува, від надміру почуттів, куйовдила його біляве волосся. Роботою він не те щоби нехтував, але зовсім якось не переймався, отож нікого не здивувало, що саме Ярка дістала підвищення по тому як Ольга пішла. Реакція ж самого Ромка на ці зміни добряче Ярку приголомшила — він приніс їй квіти і закликав на побачення. Навчена уже бачити за всяким вчинком тонкий розрахунок, нова керівничка відділу одразу ж зметикувала: ставши його дівчиною, вона припинить бути керівничкою, бодай морально. Може, якраз того він і прагнув? Аякже, так довго бути під орудою жінки — як не одної, то іншої… Навіть чудно, що він так довго витримав.

Нині ж Ромко, схоже, змінив стратегію. Невідь чому Ярці стало від того прикро.

— Ану припинити петтінг на робочому місці! — гримає вона. — Не знаєте хіба — від цього тупіють!

Ромко та Ліля підкидаються, мовби двійко злодюжок над розпатраним сейфом. Ліля заливається червнем аж по самі вуха і мимохіть відсувається від колеги.

— Процес, очевидячки, зайшов уже далеко, — далі гнівиться керівничка. — Бо як іще мені пояснити оце?!

Вона кидає на стіл перед провинними газету з ганебною статтею.

— Газета — вчорашня! Вас тут двоє, аби переглядати пресу! То чому я дізнаюся про статтю від шефа?!

Ромко, як старший і взагалі — мужчина, першим зважується взяти «бомбу» до рук. За мить він полотніє так же різко, як і сама Ярка — в кабінеті генерального. Хлопцеві також відомо, що стається з тими, хто викликав невдоволення Франка.

— І… що будемо робити?

— Сказано: «заткнути пельку», — сповіщає Ярка з огидою; затинається, втім, побачивши, якими переляканими очима позирає на неї Ліля. — Видзвони мені редактора.

Невдовзі про зустріч домовлено, і Ярка збирається в дорогу. Перед виходом зазирає до вбиральні, притуляється чолом до холодних кахлів. Її трохи млоїть — від страху? Та ні, напевне від браку снідання; так, але як же то не на часі! Ярка змушує себе збадьоритись — смикає за вуха, а тоді заціджує собі лункого ляпаса. Тоді, глибоко вдихнувши, озирає себе у великому люстрі зі сріблястою рамою — ще й нічого, на загал! Збираючись на каву з генеральним, вона вбралася досить елегантно: обтислий чорний сарафан з керсеткою, сорочка червоного атласу, панчішки зі швами, лаковані черевики. Обличчя, колись усмішливе й дитинне, дивилося нині відверто хижо в облямівці короткої рудої фризури. Саме те, що треба — принаймні, сьогодні.

— Сніжана Криштальська, — повідомляє вона, подаючи руку редакторові «Доби». — Молодший партнер адвокатської контори «Сихів і брати».

Редактор, огрядний дядечко в грубих окулярах, блимає дещо ошелешено. Він погодився зустрітися відразу, варто було їй повідомити, що йдеться про судовий позов на його газету. Нині ж він, схоже, чимдуж намагається допетрати, за що саме будуть позиватися.

— Стаття «Феї також брешуть», — врешті інформує гостя. — Скільки вам за неї заплатили?

Газетний чільник аж здригається з несподіванки. Не платили, отже… Добре! Втім, редактор, далеко не новак у своїй справі, швидко метикує, про що йдеться.

— Ваша контора представляєте інтереси того самого «виробника»? — єхидно щириться він.

— Аж ніяк, — відказує Ярка. — Ми представляємо інтереси конкурента «того самого». Справа в тому, що Артур Потебня, відомий також як Андрій Паладін, вже не вперше фігурує у взаєминах цих двох компаній. Минулого разу за його допомоги компанія «Делекта», погрожуючи судовим позовом, домоглася в «Контрактів» значної компенсації.

— За його, кажете, допомоги? — чудується редактор.

— Саме так! Артур часто надає такі послуги різним компаніям. Спершу подає до газети чи журналу облудну інформацію про фірму, а після того, як статтю буде опубліковано, ображена фірма позивається до суду і отримує велику компенсацію або ж, погрожуючи судом, дістає від видання безкоштовну рекламу.

Редактор стиха присвистує. Він не наляканий, ні, в його практиці, очевидячки, такі оборудки нікого не дивують.

— То що ви пропонуєте? — питається він.

— Наш клієнт зацікавлений в тому, щоби притиснути «Делекту». Невдовзі вони подзвонять до вас зі своїми погрозами — ми хочемо, щоби ви не піддалися і погодились винести справу на суд.

— Суд можна і програти, — супиться газетяр.

— Наш клієнт компенсує витрати, — обіцяє Ярка, спокусливо нахиляючись до редактора. — Нам потрібен розголос! Справжній скандал!

— А мені він потрібен?! — обурюється редактор. — Ви про мене подумали? Що скажуть мої рекламодавці?

— А ви думали про них, коли ставили цей матеріал? — знизує плечима Ярка. — Гаразд. Дуже прошу, поміркуйте над нашою пропозицією. Ось моя візитка.

Візитка, до речі, була справжня. Належала вона справжній Сніжані Криштальській, от тільки та пихата мегера у Сихова віднедавна не працює. Ярка ретельно перебрала візитницю, перш ніж спинилася саме на ній.

— І, до речі… — всміхається вона наостанок. — Другий раз добре подумайте, перш ніж брати матеріал від цього «паладина».

Редактор неуважно киває, прощаючись, і не встигає ще Ярка вийти за двері, як він підносить слухавку та вимагає до себе менеджера з персоналу.

Ромко чекає на свою керівничку в машині