Марина Соколян - Серце гарпії

неподалік від редакції. Ярка попросила його кермувати, не бажаючи їхати з вічно похмурим та невдоволеним службовим водієм. Все ж таки Ромко був свій, кревно зацікавлений в перемозі. Яка-не-яка, а все ж моральна підтримка. Ярка тішиться своїй завбачливості, вертаючись; у неї зненацька починають труситися руки.

— Ну як?! — стурбовано підкидається Ромко.

Наполохане хлопцеве обличчя викликає раптом бажання легковажно скуйовдити його білявий чуб. Усміхнувшись, Ярка сідає в машину.

— Зачекаємо трохи.

Ромко знаходить якусь веселу радіостанцію, і вони сидять щось із чверть години, слухаючи диско та безтурботне белькотіння ведучих.

— Добре, — врешті говорить Ярка. — Ось номер. Подзвони, спитай Потебню.

Хлопець бере мобільний і запитально дивиться на керівничку, але не дочекавшись відповіді, набирає номер.

— Артур Потебня тут більше не працює, — відказує похмурий голос у слухавці.

Ромко вимикає телефон і захоплено сміється.

— Але ж ти і… профі! — говорить до неї, заводячи машину.

Ярка лишень гмукає і відвертається. Проте всю дорогу до офісу, незряче споглядаючи людей, машини та квітучі липи, вона замалим не співає від щастя.

* * *

Сонце хилилося вже до обрію, а Галя все не йшла. Затримати її могло будь-що — сусідка, скажімо, не квапилася пособити, чи Ніка вчудила щось видатне. Та і на загал вчинки молодих матерів керувалися своєю осібною логікою, в якій Ярка навіть не пробувала розібратися (авжеж, три години поспіль колисати полотняного Зайчика, в якого відвалилося вушко — то було іще зразком доцільності), отож і не надто тим переймалася. Час, утім, збігає помалу, і знуджена уже спогляданням води та далекого грозового хмаровиння, Ярка вирішує спуститися до піску і виламати патичок, аби накреслити там кілька карлючок. За тим інтелектуальним заняттям зрештою її і застає Никанорова невістка.

— Це що таке? — сторожко цікавиться Галя.

— Чорна тека, — неуважно відказує креслярка.

Галя, звісно, з концепцією незнайома, тож Ярці доводиться пояснювати свою любов до власноруч надряпаних логічних зв’язків.

— Інфографіка, — поважно киває Галя, тоді, зваживши на Ярчин подив, пояснює. — В мене брат був дизайнер. Тобто, і зараз є. Десь там.

Молода жінка тяжко зітхає, задивившись удалину.

— І що ж це за схема? — врешті обсмикує себе і удає цікавість.

Ярка вагається. Сказати? А, власне, чом би й ні? Скоро Галя так чи сяк дізнається — або від Нестора, або іще від кого.

— Та ось, — вона тицяє патичком у найбільший хрестик, — хочу з’ясувати, що вчинилося тут із вашим Приймаком.

— Навіщо?

— Та таке, — знизує плечима Ярка. — Однаково немає більше розваг. А як намалюється що цікаве, може, статтю напишу. Для «Інтересної газети».

Галя позирає помисливо. Тоді опускає очі на піщані ієрогліфи.

— Так? І що в тебе намалювалося?

— Є кілька версій, — завзято мовить Ярка. — Перша: Приймака убив Микола у пориві ревнощів. Друга — Приймака убив Нестор в аналогічному пориві. Та я знаю, що він у вас такий трохи хирлявий! Але ж в нього в музеї — неслабі каменюки! Тюк по голові — і маєш!

Отут уже Галя не витримує.

— Нестор… — аж схлипує вона від сміху. — Тюк по голові! Ну ти й вигадала! А труп де закопав?

— Труп? Справді, як же це я забула… — Ярка спиняється на мить, але тут-таки знаходить пояснення. — А на цвинтарі. В нього від «офісу» — крок дороги. Класно я придумала: труп — на цвинтарі?

— Ага! — сміється Галя. — Ідеальний злочин. А це що таке? — вона вказує ногою на якісь невиразно гуманоїдні фігури, оздоблені зате «крутою розпальцовкою».

— А це — бандюки, — пояснює Ярка. — Тільки вони більш для антуражу. Раз уже приїздили і шукали — то навряд чи самі його й пришили.

— Логічно, — киває жінка. — А це?

Обіймаючи схему кривобоким колом, біжить пунктирна лінія, поряд з якою — літери ТЗ.

— А! — радіє Ярка. — Ця версія подобається мені найбільше. «Тотальна змова».

— Тобто?

— Тобто Приймака убили всі — ну, власне, убив хтось один, але всі домовилися між собою цей факт приховати. Він же багатьох тут, схоже, дійняв. Отож усі змовилися, заманили і…

— Тюк по голові? — уточнює Галя.

— Ага!

Молода жінка ошелешено хитає головою, але врешті визнає:

— Клас!

— Ну ось, — підсумовує Ярка. — Тепер ти знаєш всю правду. По пиву?

Справді вряди-годи розважена Галя радісно киває, і креслярка веде її до води, де у прохолоді прикопано кілька пляшок, а в очереті тулиться пакет із Юхимовим в’яленим лящем. Від тої рибини якраз і виникла ідея закликати Галю на імпровізовану гулянку. Слід було поговорити з мамою Ніки — адже ж без неї не відбудеться нічого, геть нічого із того, що надумала Ярка.

Втім, посиденьки з рибкою містили і власну принадність. Дівчата вибираються вище, притулившись там на теплому камінні, що за невідь-яких часів попадало з вартової вежі; пообідня спека вже трохи вгамувалася, і охолоджене в лимані пиво лишень підкреслює блаженну попусту.

Відщипнувши маленький шматочок риби, Галя завмирає, споглядаючи, як вдалині повільно суне великий вантажний корабель, а тоді зітхає так тужливо, мовби на тій іржавій посудині відпливає на віки вічні щонайменше кохання її життя. Ярка і сама проводжає корабель пильним поглядом — адже ж то було чи не єдине за останні дні свідчення існування людства десь поза Вістовим.

Далеко за кораблем, десь над західним берегом, клубочаться грозові хмари; раз у раз на темному тлі блимає тонесенька, мов павутинка, блискавиця.

— Цікаво, чи дійде до нас? — роздумує Ярка. — Гарно би…

— До нас… рідко що добре доходить… — неуважно відказує Галя.

— Окрім пива — до крамниці, — зауважує руда гостя.

Галя пирхає.

— І газети «Хуторянин».

— Знаєш, — мовить Ярка, потягуючись, — а тут таки непогано. Жодних тобі ознак цивілізації — високої політики, бомжів і маніяків… Може б і варто переїхати сюди надовго — як ти…

Галя позирає зі скорбною мудрістю старої ікони.

— То так лише здається.

— Сумуєш за містом?

Молода жінка опускає плечі.

— В мене була своя крамничка квітів. І в мене були друзі, з якими можна було говорити — хоч би навіть про ту високу політику. А тут… ні, я не кажу, що тут люди погані, навпаки, просто, ну…

— Просто — прості, — підказує Ярка.

Галя киває.

— Прості, так. Я того і хотіла, звичайно. Щоби Ніка межи них за людину була… Тільки от мені самій… Та що скажеш! Немає з ким перемовитись… Думала хоч квітами зайнятись — так іще за Приймака мені всю шкілку потоптали…

— А чоловік твій що? Не надумав іще назад покликати?

— Максим? Та дякувати богові, хоч гроші дає, — гірко відказує Галя. — А покликати — це навряд.