Джеймс Паттерсон - Помилка

скотившись, як колобок, із танцмайданчика й намагаючись мене обійняти.

Виставивши руки, я спробувала утримати його на відстані, а коли це не спрацювало, то злегка стукнула нахабу коліном по яйцях.

— Зараз ти відчуєш його ще дужче, — стиха мовила я, дивлячись, як товстун скривився від болю й отетеріло позадкував. Мені довелося рятуватися втечею до бару.

— Дванадцять доларів, — сказала барменка, коли я замовила пляшку «Гайнекена».

«Ти ба, — подумала я, видобуваючи з гаманця потрібну суму. — Ціни тут теж мангеттенські.»

Буквально через півхвилини біля мене вклинився маленький опецькуватий латинос із козлячою борідкою й улесливою посмішкою.

— Привіт, я — цукерник.

Я здивовано витріщилася на нього. Цукерник? До чого тут цукерник? І тут мені раптом пригадалося, що роздрібних торговців наркотиками часто називали цукерниками. «Що ж удієш, трохи відстала від життя», — подумала я. А взагалі-то цукерки я не любила ще тоді, коли була маленькою дівчинкою, вихованою в католицьких традиціях.

Опецьок із козлячою борідкою поклав мені на долоню матову пігулку. Навряд чи то був льодяник.

— Двадцять, — назвав він ціну.

Я повернула пігулку цукерникові. Він знизав плечима й пішов. Вочевидь, цей торговець працював на Ордонесів. Я хотіла була прослідкувати за ним, але коротун увійшов у світловий калейдоскоп танцмайданчика й загубився в натовпі.

Я роззирнулася — чи нема де-небудь когось із братів. У тильній частині приміщення, за ді-джеем, розташовувалися кабінки для поважних гостей. Імпульсні лампи та шалені хвилі низькочастотного звуку аж ніяк не допомагали мені зосередитися. Тому хоч-не-хоч довелося мені підійти поближче.

Якраз тієї миті, коли я обходила по краю танцмайданчик, намагаючись уникнути подальших наскоків залицяльників, двері в бетонній стіні навпроти раптово відчинились, і звідти до мене рушив Віктор Ордонес, дивлячись мені просто у вічі.

Не встигла я поворухнутися, як хтось залізною рукою обхопив мене за шию. Різко крутнувшись, я побачила, що то був тип, із яким я зустрілася на вході — викидайло, якому б не завадило посидіти на дієті.

— Не хвилюйтесь, панійко, це я, — сказав він і вишкірився своєю огидною посмішкою.

— Чому ж ви не пройшли до кімнати для VIP-гостей? — крикнув Віктор, перекриваючи грюкіт музики, коли бурмило заштовхував мене до якоїсь кімнати. — Сьогодні в нас справді приватна вечірка, але ви могли взяти в ній участь як моя особиста гостя.

Розділ 52

Дальня кімната для поважних гостей фактично являла собою підвальне житлове приміщення. Голі бетонні стіни, віконні коробки зі шлакобетону, іржавий корпус старого бойлера. Нічого сказати, прекрасний декор. Посеред кімнати стояв старий засмальцьований кухонний стіл, а над ним висіла лампочка без абажура. На столі стояли електронні ваги з нержавіючої сталі.

За столом виднівся темний коридор, де на підлозі щось лежало.

Мені стало зле.

То був матрац із плямами, явно схожими на засохлу сперму.

— Негайно забери від мене свої бридкі руки! — вигукнула я, намагаючись вивільнитись із чіпкої хватки викидайла.

— Будь ласка, заспокойтеся, — чемно сказав Віктор, ставши переді мною. На ньому був костюм-трійка, біла сорочка й чорна краватка. «Цікаво, чи знає актор Міккі Рурк, що з його гардероба зник один з його костюмів?» — подумала я.

— Це звична запобіжна процедура, — пояснив Віктор. — Мій працівник, Ігнасіо, забув обшукати вас нагорі. Який недогляд з його боку!

У моїй голові загудів сигнал тривоги. До якої ж запобіжної процедури вдасться цей жорстокий наркоділок, що стоїть переді мною?

— Гей, послухайте-но, — сказала я. — Візьміть і виженіть мене за порушення ваших правил. Однаково я вже хотіла йти, бо у вас тут ціни скажені.

Віктор скрушно зітхнув. А потім дав знак викидайлу.

Той вирвав сумочку з моїх рук. Почувши, як її вміст почав висипатися на стіл, я у відчаї озирнулася довкола, шукаючи очима ще одні двері, крізь які можна було б вискочити.

Тут мій погляд знов упав на матрац, і мені пригадалося, що в «активі» Віктора був арешт за спробу зґвалтування.

А може, просто схопити пістолет Скотта, поки вони не докумекали, що до чого? Скільки ж там набоїв залишилося? Чотири? Зараз схоплю його, двома пострілами завалю Віктора, вліплю кулю в лоба оцьому бегемотові — і вийду крізь ті самі двері, що крізь них мене сюди затягли.

— А це що таке? — здивовано спитав Віктор, випереджаючи мене й беручи в руку пістолет Скотта.

Мене охопила паніка. «У мене ж увімкнений мікрофон під ґудзиком, не можна допустити, щоб колеги почули про зброю», — блискавкою промайнуло в голові.

— А, оце… — невимушено мовила я. — Це… схоже на сигнал «тривога»!

— Про що ви балакаєте? Який ще «сигнал тривога»?

— Такий. Такий, як і той пістолет, що ви витягли й націлили на мене. І це означає сигнал «тривога»! — вигукнула я, сподіваючись, що мікрофон працює справно.

Раптом Віктор штовхонув мене, я упала й боляче забилася коліном.

— Заткнися, суко! Хто ти така? Припхалася сюди без запрошення, ще й горлаєш на мене?! — заволав Ордонес.

— Ти що, не бачиш, бовдуре? — забубонів позаду мене викидайло. — Це ж копівський пістолет. Отже, ця паскуда — з поліції. А Педро вже встиг продати їй пігулку!

— Стули пельку, ти, нетямущий вилупку, зараз ми в неї про все дізнаємося! — загорлав Віктор на бурмила.

Раптом молодший Ордонес націлив на мене пістолет, і я скам'яніла від жаху, побачивши перед собою чорний отвір ствола. Ні, у моїй пам'яті промайнуло не все моє життя, а тільки той відрізок, що почався з моменту, коли я вирішила переспати зі Скоттом. Чітко, як на високоякісному цифровому фотознімку, я знову побачила кожен зі своїх огріхів, які, зрештою, і привели мене сюди, у цей смердючий підвал.

«Хвилиночку, — подумала я. — А де ж військо, що мало прийти мені на допомогу?» Озирнувшись у розпачі, я побачила, якими грубими були стіни підземелля. От чорт! Напевне, я опинилася поза межами прийому, у мертвій зоні!

«Тривога!» — заволала я та, рвучко підскочивши, кинулася до дверей.

Викидайло, попри свої велетенські розміри, виявився напрочуд спритним. Не встигла я й половини шляху пробігти, як він ухопив мене за литку й ледь не відірвав мені ногу.

Тут пролунав іще один крик — і раптом двері з гуркотом завалились усередину!

Кімнату враз заповнило бухкання танцювальної музики. І перед моїми очима, що сльозилися від пилу та дрібних трісок, постала, безперечно, найприємніша за все моє життя картина.

Мій напарник Майк, вибивши двері, буквально в'їхав на них у кімнату, ніби на дошці для серфінгу, притискаючи до плеча приклад штурмової рушниці[10].

Розділ 53

Не встиг викидайло не те що вилаятись, а навіть подумати про лайку, як Майк