Річард Метісон - Я — легенда

землі, і будуть побиті від Господа в день той лежати від краю землі й аж до краю землі![41] Чи брехні це, чи брехні це?»

«Ні! Ні!»

«Кажу я вам, що допоки не станемо ми як діти малі, незаплямовані та чисті в очах Господа Нашого — допоки не підведемося й не прославимо Всемогутнього Бога та Його єдинородного Сина, Ісуса Христа, нашого Спасителя, — допоки не падемо на коліна та не благатимемо прощення за наші тяжкі провини — ми окаянні! Я промовлю знову, тож почуйте! Ми окаянні, ми окаянні, ми окаянні!»

«Амінь!»

«Порятуй нас!»

Люди звивалися й стогнали, билися чолом, смертельно нажахані, вони кричали та вигукували лячні «алілуя».

Роберт Невілл був заляканий, заштурханий і загублений у самому вирі безтямного поклоніння.

«Бог скарав нас за наші незліченні прогріхи! Бог спустив зі швор страшну силу Своєї всемогутньої люті! Бог напустив на нас другий потоп — потоп, повінь, усепоглинаючий потік істот із самого пекла! Він відчинив могили, розпечатав склепи, Він повернув мерців з їхніх темних гробниць — наславши їх на нас! І дало море мертвих, що в ньому, і смерть і ад дали мертвих, що в них![42] Таке слово Боже! О Боже, Ти скарав нас. О Боже, Ти узрів потворне лице прогріхів наших. О Боже, Ти уразив нас могуттю Свого всемогутнього гніву!»

Плескіт долонь, мов уривчасті постріли рушниць, гойдання тіл, що мов жито під сильним вітром, стогони майбутніх покійників, крики войовничих живих. Роберт Невілл продирався крізь щільні ряди блідих облич, виставивши руки, мов той сліпий, який шукає прихистку.

Він утік, знесилений, тремтячи, якнайдалі від них. Усередині намету люди скрикували. Але ніч уже опустилася.

Він згадував про це, сидячи у вітальні й попиваючи легкий коктейль, на колінах у нього лежав трактат із психології.

Уривок тексту запустив хід його думок, відправивши його в той вечір десять місяців тому, коли його затягли на скажене богослужіння.

«Цей стан, знаний як істерична сліпота, може мати частковий і повний характер, стосуватись одного, кількох або всіх об’єктів».

Цей уривок він і прочитав. Так він знову почав працювати над проблемою.

Він узяв новий напрям. Раніше він уперто й наполегливо приписував мікробам усі феномени вампіризму. Якщо бодай якісь із виявлених феноменів не вписувались у дію бацил, він був схильним вважати їх проявами забобонів. Так, він побіжно розмірковував над психологічними поясненнями, але ніколи насправді не йняв віри такій можливості. Тепер, звільнений від непіддатливої упередженості, почав.

Він знав, що не було причин, чому деякі феномени не можуть бути пояснені фізично, а деякі — психологічно. Тепер, коли він прийняв цей факт, це здавалося самоочевидною істиною, яку лише сліпець би проминув. «Що ж, я завжди був сліпуватим типом», — подумав він зі спокійним подивом.

«Розгляньмо, — став міркувати тоді він, — шок, перенесений жертвою пошесті».

Ближче до кінця епідемії жовта преса поширила хворобливий страх вампірів по всіх кутках країни. Він чітко пригадував завали псевдонаукових статей, за якими крилася повсюдна кампанія залякування, спрямована підвищити продажі газет.

Було в тому щось гротескно-кумедне: навіжена спроба продавати газети, поки світ помирає. Ні, не всі газети опустилися до цього. Ті, що зберегли честь і гідність, зазнали сумної долі.

Що ж до жовтої журналістики, то вона в останні дні просто буяла. На додачу до цього відбулося значне піднесення ривайвелізму[43]. Як це є типовим, у розпачі люди шукали швидких відповідей, які б усе пояснили, — звертаючись до примітивних богослужінь як до вирішення їхніх проблем. Пуття з того було мало. Вони не просто померли так само швидко, як і решта людей, а померли з переповненими жахом серцями, що несли їхніми венами смертельний страх.

А по тому, думав Роберт Невілл, усі ці бридкі страхи підтвердилися. Повернутися до тями під паркою, тяжкою землею, усвідомивши, що смерть не принесла спочинку. Дертися крізь ґрунт гнаним чужинною, огидною спрагою.

Такі травматичні потрясіння здатні остаточно розвіяти вцілілі рештки розуму. А ще такі потрясіння багато що пояснювали.

Розп’яття, перш за все.

Вимушені змиритися з реальністю власних страхів та відреченням від них сутності, що була осердям їхнього поклоніння, вони запросто могли втратити глузд. Поставав страх перед розп’яттям. І, животіючи всупереч уже створеним страхам, вампіри, ймовірно, набули потужної психологічної відрази, таке самобичування могло виставити перепону в їхніх ослаблених розумах, затьмарюючи їхні власні відразливі подоби. Це б зробило їх відлюдними, позбавленими душі невільниками ночі, які бояться наближатися до когось, приречені на самотнє існування, часто шукають утіхи в ґрунті рідної землі, відчайдушно прагнуть відчути єдність із чимось, із будь-чим.

Вода? Це він і далі сприймав як забобон, відлуння традиційних оповідок, де відьми не здатні перейти проточну воду, як історію про Тема О’Шентера[44]. Відьми, вампіри — усі ці страхітливі істоти мали між собою якусь спорідненість. Перекази та забобони часто перегукувалися.

А живі вампіри? Тепер із цим усе було просто.

У житті бували ненормальні й божевільні. Чи могло для них бути щось краще за вампіризм? Він був переконаний, що всі живі, які приходять до його будинку вночі, божевільні: вони вважають себе справжніми вампірами, хоча є насправді лише нестямними страдниками. Це пояснювало, чому вони досі не спробували очевидного — підпалити дім. Вони просто були не в змозі думати логічно.

Він пригадував, як однієї ночі чоловік видерся на ліхтарний стовп перед його будинком — Невілл спостерігав за ним крізь вічко, — а потім зістрибнув у повітря, безтямно вимахуючи руками. Свого часу Роберт не міг цього пояснити, але тепер відповідь здавалась очевидною. Чоловік думав, що він кажан.

Невілл сидів і розглядав напівдопитий коктейль, на його вустах завмерла тонка посмішка.

«Отже, — думав він, — повільно, впевнено ми дізналися про них. Дізналися, що вони ніяка не раса непоборних істот. Понад те, вони раса високої смертності, залежна від суворого дотримання фізичних умов задля продовження свого забутого Богом існування».

Він відставив склянку на стіл.

«Мені це не потрібне, — подумав він. — Моїм емоціям більше не треба підживлюватися. Не треба випивки для забуття чи втечі. Мені немає від чого тікати. Не тепер».

Уперше відтоді, як помер пес, він усміхнувся й відчув десь усередині скромне задоволення. Ще багато що треба було вивчити, але найтяжче позаду. Дивовижно, життя ставало майже стерпним. «Я вдягаюся в одіж відлюдника без плачу», — подумав він.

Від фонографа тихо й неквапливо лунала музика.

А надворі чекали вампіри.

Частина III Червень 1978 року

Розділ 15

Він полював на Кортмана. Це стало свого роду заспокійливим