Брет Істон Елліс - Американський психопат

руці. — Ви не… тсс, чекайте… Тсс… Ви не можете навести вагомих причин.

Китаянка продовжує щось лопотати, хапає рукави куртки крихітною ручкою. Я відводжу її руку, нахиляюсь вперед і вимовляю дуже повільно:

— Що ви намагаєтеся мені сказати?

Вона й далі собі белькоче, широко розплющивши очі. Її чоловік вийняв з пакунку два простирадла, обидва в плямах засохлої крові, і тупо на них дивиться.

— Вибілювач? — запитую я в неї. — Ви хочете сказати вибілювач? — я хитаю головою, не вірячи сам собі. — Вибілювач? Господи.

Китаянка і далі показує на рукави куртки «Сопрані», а коли повертається до простирадл за її спиною, голос починає пищати октавою вище.

— Є дві важливі речі, — перекрикую я. — По-перше, не можна вибілювати «Сопрані», нізащо. По-друге, — і ще голосніше, досі одночасно з нею, — по-друге, такі простирадла можна дістати лише в Санта-Фе. Вони дуже дорогі, й мені справді потрібно їх відчистити…

Але вона не припиняє говорити, я киваю, наче розумію цю маячню. Потім посміхаюсь і нахиляюся просто до її обличчя.

— Якщо-не-затулиш-свій-довбаний-рот — я-тебе- вб’ю — ти-мене-розумієш?

Китаянка збентежена, її белькотіння стає ще швидшим, очі досі на лобі. У неї зовсім невиразне обличчя, можливо, через зморшки. Я знову жалісно показую на плями, але, розуміючи, що це не має сенсу, опускаю руку і намагаюсь все ж зрозуміти, що вона каже. Потім побіжно перебиваю її знову:

— Послухайте, у мене дуже важлива обідня зустріч, — я дивлюся на свій «Ролекс», — «У Губерта», за тридцять хвилин, — потім знову дивлюся на пласке обличчя з розкосими очима. — І вони мені потрібні… Чекайте, за двадцять хвилин. У мене зустріч «У Губерта» з Рональдом Гаррісоном за двадцять хвилин, і ці простирадла мені потрібні чистими вже у другій половині дня.

Але жінка не слухає, меле щось своєю дивною, судомною мовою. Я ніколи раніше не вчиняв підпалів, а тепер починаю думати, як же це робиться — які матеріали потрібні, бензин, сірники… чи краще взяти рідину для запальнички?

— Послухайте, — опанувавши себе, монотонно кажу я і нахиляюся ще ближче до її обличчя (її рот хаотично рухається, вона повертається до чоловіка, і він встигає кивнути під час несподіваної коротенької паузи), — я не можу вас зрозуміти.

Я сміюся з того, наскільки абсурдна склалась ситуація, б’ю рукою по прилавку й озираюся — подивитися, чи немає тут когось, з ким можна поговорити, але в залі порожньо.

— Це божевілля, — буркочу я й зітхаю, потираючи обличчя. А потім різко обриваю сміх, раптово розізлившись, й гарчу на неї: — Ти ідіотка. Я не можу з цим впоратися.

Вона щось белькоче у відповідь.

— Що? — зі злістю питаю я. — Ти мене не почула? Хочеш шинки? Це ти щойно сказала, що хочеш… шинки?

Китаянка знову хапає рукав куртки «Сопрані». Її чоловік стоїть за прилавком, похмурий і відсторонений.

— Ти… ідіотка! — волаю я.

Жінка не здається, знову й знову показує на плями на простирадлах.

— Сучка тупа, розумієш? — кричу я.

Моє обличчя зашарілось, і я ледь не плачу. Мене трясе, і я висмикую з її рук куртку, тихо стогнучи: «Господи…»

За моєю спиною відчиняються двері, дзеленчить дзвіночок, і я опановую себе. Заплющую очі, глибоко дихаю, думаючи про те, що варто заїхати до солярію після обіду. Може, в «Гермес» чи…

— Патріку?

Від звуків справжнього голосу я аж підскакую, розвертаюсь і бачу дівчину з мого будинку, яку я часто зустрічаю в холі, і щоразу вона дивиться на мене з захопленням. Вона старша за мене, їй десь під тридцять, має непоганий вигляд, хоч є трохи зайвої ваги, на ній спортивний костюм (звідки? З «Блумінґдейлз»? І гадки не маю), і вона просто… сяє. Знімає темні окуляри і широко посміхається.

— Привіт, Патріку, я так і думала, що це ви.

Навіть не знаючи, як її звати, я видихаю приглушене «Привіт» і дуже швидко бурмочу щось схоже на жіноче ім’я. І просто дивлюсь на неї, ошелешений, спустошений, намагаючись стримати свою злість, а за моєю спиною досі скрегоче китаянка. Зрештою я складаю долоні й кажу: «Ну що ж».

Вона трохи збентежена, нервово підходить до прилавку з квитанцією.

— Смішно, правда? Їхати так далеко заради хімчистки, але вони справді найкращі.

— То чому ж вони не можуть вивести ці плями? — терпляче питаю я, досі посміхаючись із заплющеними очима. Китаянка нарешті замовкає, і тоді я їх розплющую. — Ви можете поговорити з ними? — обережно пропоную я. — Бо в мене нічого не виходить.

Дівчина підходить до простирадла, яке досі тримає в руках старий.

— Ого, зрозуміло, — тихо каже вона.

Щойно вона обережно торкається простирадла, китаянка знов заводить своє белькотання, і, не звертаючи на неї уваги, дівчина запитує мене:

— Що це таке? — і знову дивиться на плями. — Нічого собі.

— Ну… — я дивлюсь на простирадла, справді жахливі. — Це, м-м-м, журавлиновий сік, яблучний із журавлиною.

Дівчина дивиться на мене і непевно киває, а потім обережно каже:

— Щось це не схоже на журавлину, тобто журавлину з яблуком.

Я довго дивлюсь на простирадла, перш ніж, затинаючись, сказати:

— Я мав на увазі… ну… це насправді «Боско». Знаєте, типу… — пауза. — Шоколадний батончик «Дав». Так, це «Дав»… сироп «Хершиз»?

— Так, — киває вона з розумінням, ну, може, трішки скептично. — Нічого собі.

— Слухайте, якщо ви можете з ними поговорити… — я нахиляюся вперед, вириваючи простирадло з рук старого. — Я був би дуже вдячний.

Я згортаю простирадло й кладу його на прилавок, потім знову дивлюсь на «Ролекс» і пояснюю:

— Я запізнююсь, у мене за п’ятнадцять хвилин зустріч «У Губерта».

Я йду до дверей хімчистки, і китаянка знову починає відчайдушно верещати й показувати на мене пальцем. Я дивлюся на неї, ледве стримуючись, щоб не перекривляти її.

— «У Губерта»? Справді? — питає вражена дівчина. — Вони переїхали далі від центру, так?

— Так… чорт, послухайте, я мушу бігти, — я прикидаюсь, що помітив на вулиці таксі, яке щойно під’їхало, і з удаваною вдячністю кажу: — Дякую вам… Саманто.

— Вікторія.

— Звісно, Вікторіє. — Я роблю паузу. — Хіба я не так сказав?

— Ні, ви сказали «Саманта».

— Тоді перепрошую, — посміхаюсь я. — Зовсім забігався.

— Може, пообідаємо якось наступного