Брет Істон Елліс - Американський психопат

Я відходжу від бару і вирішую подивитись, що відбувається в інших частинах клубу, певний, що Патрісія піде за мною, — однак вона лишається. Сходи, що ведуть у нижню залу, ніхто не охороняє, і, поки я спускаюсь, музика нагорі змінюється, перетворюється на «Я почуваюсь вільною» Белінди Карлайл. У нижній залі — одна пара, вони схожі на Сема та Ілену Сендфорд, однак тут темніше, тепліше, і я цілком можу помилятися. Вони стоять біля бару, п’ють шампанське, і я проходжу повз них, прямуючи до надзвичайно добре одягненого чоловіка, схожого на мексиканця. Він сидить на дивані у двобортному шкіряному піджаку та підходящих брюках від «Маріо Валентіно», бавовняній футболці від «Аґнес Бі» та шкіряних сліпонах від «Сьюзен Бенніс Воррен Едвардз» (без шкарпеток), поряд з ним — приваблива накачана дівка, типова «європогань» — брудне біляве волосся, великі груди, засмагла шкіра, ніякого макіяжу, палить «Меріт Ультра Лайтс». На ній бавовняна сукня з зебровим принтом від «Патрік Келлі» та шовкові туфлі на високих підборах зі стразами.

Я питаю чоловіка, чи не Рікардо його звати.

Він киває. «Звісно».

Я прошу в нього грам, кажу, що прийшов від Медісона. Витягаю свій гаманець й простягаю йому п’ятдесят доларів та дві двадцятки. Він просить дівку дати йому сумочку. Вона передає — оксамитову, від «Анн Мур». Рікардо виймає з неї й передає мені крихітний конвертик. Перш ніж я йду, дівка каже, що їй сподобався мій гаманець зі шкіри газелі. Я кажу їй, що хотів би трахнути її між цицьок, а потім, може, відрізати їй руки, але музика («Віра» Джорджа Майкла) надто гучна, і вона мене не чує.

Нагорі я бачу Патрісію там, де й лишив її, самотню біля бару, зі склянкою «Пер’є».

— Послухай, Патріку, — каже вона, значно м’якше, — хочу, щоб ти знав, що я…

— Стерво? Слухай, хочеш трохи коксу? — перебиваю її я.

— Емм, так… Звісно. — Вона страшенно збентежена.

— Ходімо, — кричу я, беручи її за руку.

Патрісія ставить склянку на стійку і йде за мною через порожній клуб вгору сходами до вбиралень. Насправді нема жодної причини не зробити це внизу, але це було б якось не так, тож ми винюхуємо більшу частину коксу в одній із кабінок чоловічої вбиральні. Вийшовши звідти, я сідаю на диван і беру одну з цигарок Патрісії, поки вона йде вниз, дістати нам напої.

Вона повертається і починає вибачатись за свою поведінку цього вечора.

— Мені справді сподобалось у «Баркадії», їжа була неймовірна, а той манговий шербет, Господи, це ж просто райське блаженство. Слухай, нічого, що ми не поїхали в «Дорсію». Завжди можна спробувати іншого разу. Я знаю, що ти намагався все владнати, але ж це місце зараз таке популярне. Мені справді дуже сподобалась їжа в «Баркадії». Вони давно працюють? Здається, місяці три-чотири. Я читала чудовий огляд у «Нью-Йорку», чи то був «Гурман»?.. Скажи, ти таки хочеш піти зі мною на той концерт завтра? Чи можна піти в «Дорсію», а потім на виступ гурту Воллеса, чи в «Дорсію» після виступу, та навряд чи вони працюють аж так допізна. Патріку, я серйозно, тобі варто їх побачити. Аватар чудовий вокаліст, я справді якось думала, що закохана у нього, але я його насправді хотіла, а не любила. Тоді мені дуже подобався Воллес, а потім він загруз у всіх цих банківських інвестиціях, не міг впоратися зі щоденними проблемами і зірвався — кислота, не кокаїн. Тобто я це знаю, але, коли все це розвалилось, я розуміла, що краще буде відійти і не розбиратись з…

«Джей енд Бі», думаю я. Склянка «Джей енд Бі» у моїй правій руці, думаю я. Рука, думаю я. «Шаріварі». Сорочка від «Шаріварі». Фузіллі, думаю я. Джеймі Герц[54], думаю я. Я б хотів трахнути Джеймі Герц, думаю я. «Порше 911». Шарпей, думаю я. Я хотів би завести шарпея. Мені двадцять шість років, думаю я. Наступного року буде двадцять сім. «Валіум». Хотів би я прийняти таблетку «Валіуму». Ні, дві таблетки, думаю я. Стільниковий телефон, думаю я.

Хімчистка

Китайська хімчистка, до якої я відправляю свій закривавлений одяг, вчора повернула мені куртку від «Сопрані», дві білі сорочки «Брукс Бразерс» і краватку від «Аґнес Бі», на яких досі лишились плями від чиєїсь крові. О дванадцятій (за сорок хвилин) у мене обід, тож перед ним я вирішую заїхати до хімчистки і поскаржитись. Крім куртки «Сопрані», сорочок та краватки, я беру з собою пакунок із закривавленими простирадлами, які теж слід випрати. Китайська хімчистка розташована за двадцять кварталів від моєї квартири, у Вест-Сайді, майже біля Колумбійського університету, і я ніколи там не бував, бо ця відстань мене лякає (раніше мій одяг забирали з квартири після телефонного дзвінка і повертали протягом доби). Через цю поїздку я не маю часу на ранкове тренування, і до того ж я проспав через вчорашню кокаїнову гульню з Чарльзом Гриффіном та Гілтоном Ешбері. Вона почалася цілком невинно на вечірці журналу «М. К.», на яку жоден із нас не був запрошений, а закінчилася близько п’ятої ранку біля мого банкомата. Саме тому я пропустив «Шоу Патті Вінтерс», але це повторення інтерв’ю з президентом, тож, думаю, це не страшно.

Я напружений, на обличчі темні окуляри, волосся зачесане назад, весь мій череп болить, у зубах сигара (непідпалена), на мені чорний костюм «Армані», біла бавовняна сорочка «Армані» та шовкова краватка, також від «Армані». Я маю крутецький вигляд, однак шлунок крутить і в голові паморочиться. Дорогою до хімчистки я проходжу повз волоцюгу, старого чоловіка, років сорока-п’ятдесяти, сивочолого й огрядного. Він плаче. Відчиняючи двері, я помічаю, що він, на додачу до всього, ще й сліпий, і наступаю йому на ногу, точніше — на її обрубок, і він впускає свого стаканця так, що дрібні гроші розкочуються по тротуарі. Я зробив це навмисно? Як ви думаєте? Може, випадково?

Потім я десять хвилин показую плями крихітній старій китаянці, яка, як мені здається, керує цим закладом, і вона навіть витягає свого чоловіка з задньої кімнати, бо я не розумію ані слова з того, що вона каже. Однак чоловік мовчить, йому байдуже до перекладу. Літня жінка продовжує цокотати, певно, китайською, і мені доводиться її перебити.

— Послухайте, стоп… — я підводжу руку з сигарою, куртка від «Сопрані» висить у другій моїй