Джорджіна Говелл - Королева пустелі

гірської річки; і невдовзі вони з Маріусом ішли на світло ліхтаря Матона до снігової лінії. О пів на другу ночі місяць світив достатньо яскраво. Усі троє обв’язалися мотузкою й почали сходження по льодовику Табуше. Ґертруда досі не мала альпіністських штанів і, скинувши спідницю, лишилась у спідній білизні: «Я віддала спідницю Маріусу, бо Матон сказав, що в ній я не зможу дертись нагору. Він мав рацію, але я почувалася дуже ніяково».

Здолавши гору Бреш з півночі на південь, вони досягли невеликого плаского виступу[17], де перепочили десять хвилин. Потім проповзли — «з великим задоволенням» — довгою розщелиною й дісталися стрімкого кряжу, яким і мали видертися на Ґранд Пік, тобто найвищу точку гори Ля Мейж. На декількох ділянках Матон і Маріус просто тягли Ґертруду на мотузці, як валізу.

До цього етапу сходження було відносно легким, але тепер настав, що називається, момент істини. «Дві з половиною години ми дерлися на неприступну скелю, — писала вона потім, — ...суцільний жах. Перші півгодини я була готова поставити на собі хрест. Мені здавалося неможливим піднятися по прямовисній стіні і не зірватися вниз... Але невдовзі я приноровилась, і тепер уже здавалося, наче це цілком природно — висіти на волосині над безоднею».

Коли вони досягли підступного переходу Па дю Ша[18], Ґертруда вже чудово вправлялася сама й навіть не усвідомлювала, що щойно здолала один із найважчих етапів підйому. Вони вийшли до Ґранд Пік о 8:45 ранку. Попереду була ділянка Шваль Руж[19], названа так тому, що чотири з половиною метри майже перпендикулярної скелі треба було долати, розставивши ноги в різні боки, наче сидячи верхи на коні. Далі — шестиметровий виступ і вершина.

Раптом Матон, який ішов попереду, зробив невдалий рух і зірвав пасок, яким льодоруб кріпився до його зап’ястка. Льодоруб просвистів повз Ґертруду, ледве не зачепивши її, і зник у моторошній безодні. Аж нарешті вони досягли головного піку гори Ля Мейж і під пекучим сонцем насолоджувалися незрівнянним краєвидом на висоті 13 тисяч футів (3984 метри). Скоро до них приєдналися Тернер і Родьє.

За півгодини Матон повернув Ґертруду до несолодкої реальності. Спуск мав бути довшим за підйом й анітрохи не легшим. Тепер усі п’ятеро йшли разом. На половині спуску провідники прив’язали подвійну мотузку до забитого в скелю шлямбура й спустили Ґертруду й Тернера вниз на невеличкий виступ, де вони заледве вмістилися вдвох та посідали, звісивши ноги над запаморочливою прірвою. Наступну ділянку — «дуже неприємну», за словами Ґертруди, — треба було пройти без подвійної мотузки. Це була гора Бреш, та сама, на яку Ґертруда сходила за два роки до того, але підйом здійснювали іншим схилом. Ґертруда не чекала, що саме тут вона переживе кілька найжахливіших митей. Матон, ідучи першим у зв’язці, раптом зник за виступом скелі. Ґертруда чекала, аж доки мотузка не смикнулась і не роздався голос провідника: «Allez, Mademoiselle»[20]. З листа до батьків: «У скелі було лише два маленькі виступи, за які можна вхопитися. Селище Ля Ґрав розкинулося піді мною. Я наче висіла в повітрі І горизонтально натягнута мотузка, за яку з-за скелі тягнув Матон — ось приблизний опис тих десяти хвилин».

Ще три години неослабної зосередженості — і Ґертруда нарешті була внизу, у безпеці й у спідниці. Містер Тернер, як вона зазначила не без зловтіхи, був «зовсім знесилений». Лише альпіністи знають про парадоксальну реакцію організму після довгого сходження у діапазоні від ридань до бурхливих радощів; як людина може одночасно засинати на ходу й жадати знов і знов пригадувати кожну мить ризикованої пригоди. Тремтячи кожною кінцівкою і перебуваючи у повному емоційному сум’ятті, Ґертруда разом з Матоном і Маріусом дісталася до селища. Тут вона з подивом побачила гостей і персонал готелю, що топталися на обмерзлому ґанку, чекаючи на неї! Усі кинулись її вітати, дружньо ляскати по спині й запускати феєрверк на честь її першого сходження. Ґертруда завалилася в ліжко, проспала одинадцять годин, прокинувшись, випила п’ять чашок чаю і відправила телеграму в Ред-Барнс: «Meije traversée»[21].

Ґертруда не вміла зупинятися на досягнутому. Подолавши Ля Мейж, вона провела наступні кілька днів у тренуванні на простіших горах, бо налаштувалася на підкорення найвищої вершини південної частини Французьких Альп — Барр-дез-Екрен. Це був неабиякий виклик для такої малодосвідченої альпіністки, але Ґертруда була впевнена, що підкорить цей «чотиритисячник» (точна висота — 4102 метри або 13 422 фути), який мав офіційну категорію «вкрай складний». Для такої ризикованої експедиції Ґертруда придбала пару чоловічих штанів, які вдягла під спідницю й щільно затягнула паском; тож запис у її щоденнику про кожне сходження починався словами: «Геть спідниці й гайда на гору!».

Ґертруда та її провідники провели ніч на 31 серпня у хижці у товаристві іншого альпініста, принца Луї Орлеанського — «милого хлопчика, який весело сміявся» — і його носія, Форе, який був і за кухаря. Доки не стемніло, Ґертруда читала спогади Едварда Вімпера, одного з трьох першопрохідців Барр-дез-Екрен; потім розмовляла з принцом Луї та німецькими альпіністами, що прибули пізніше. Сходження почали о 1:10 ночі. Увесь час траплялися неприємності, можливо, через сильний холод. Спершу у Маріуса випав льодоруб, і поки Форе спускався по нього вниз, Ґертруда сиділа на власних долонях, намагаючись їх зігріти. Потім вона послизнулася на льоду й упала на спину. Її врятував Матон, потягнувши за свою мотузку, обоє при цьому порізали руки, Матон — доволі сильно. Ґертруда навіть примудрилася зробити кілька фото, тримаючи камеру занімілими пальцями. Опівдні різкий вітер здійняв хуртовину, і групі довелося зробити привал. Обід, що складався з хліба з джемом і сардин, влаштували прямо на льодовику близько третьої години дня. Потім, коли група вирушила далі, Матон заблукав, а Ґертруда спіткнулась об камінь і сильно скрутила ступню. Під час підйому на саму вершину Ґертруда розірвала на шмаття свої штани і, коли спускалися, страшенно змерзла. «Щоб прикрити це непристойне лахміття, я вдягла спідницю — точніше, це зробив Матон, бо я зовсім не відчувала своїх пальців». Вони дошкандибали до готелю, провівши на Барр-дез-Екрен дев’ятнадцять годин — досить довго, навіть для неї.

Це була не остання альпіністська пригода Ґертруди того року, але її байдужість до публічного резонансу спричинила в майбутньому суперечки серед біографів щодо її точної програми. У дні, що починалися після опівночі й закінчувалися пізно ввечері у гірській хижці, Ґертруда навряд чи вела щоденник чи писала листи додому. Навіть якщо й писала, деякі з