Дмитро Михайлович Кешеля - Родаки

давно забуту мелодію материнських слів, їх кольори, запахи, тепло. І вірою та надією повниться моє серце. Я знаю, коли покину цей світ скорботи, знову повернуся до материнського лона, і мені там теж буде так само добре, безтурботно, незрадливо і щасливо, як під материнським серцем. Але це вже буде лоно матері-землі…

І тепер мені від жалю до себе так само рясно-рясно падають з очей сльози, як того осіннього ранку капала свіжозварена самогонка в обійсті Ілька Слов’янина на прізвисько Барон Калошня.

Барон саме пробував первак, коли мамка минали його обійстя.

— Анночко, не хочеш причаститиси — така люта, як огень, — припросив до частунку барон мамку.

— Йой, Ільку, мали бисьте совість, куди мені до паленьки, — відповіла мамка знічено.

І тут я, почувши голос барона, нашорошив вуха і вдихнув носом повітря, що подали мені мамка із земного світу. Чимось нестерпно-бентежним запахло мені — то був дух молодої самогонки-сливлянки. Я собі мислю, що тої миті в мені прокинулись і заграли родові гени, і я войовничо захотів у світ. Мамка не на жарт перелякались: цілий тиждень я ангелятком грівся під серцем, не подаючи ознак великої стурбованості, а тут раптово почав копатись і лускати руками в живіт, як грек у ворота нещасної Трої.

— Йой, дитинко, почекай ще маленько. Прийдеме додому, а там буде легше, — вмовляли мене мамка.

Але я, скуштувавши запах сливовиці, підскакував, наче жеребець — мені нестерпно хотілось випити.

Коли не стало сили терпіти, мамка сіли під виноградний кущ, заплакали і почали молитися до Діви Богородиці. І, видно, Марія Богородиця змилостивилася й прийшла на поміч страждущій породіллі. За молитвою мамка й не спом’янулась, як вигулькнув, наче пуцьвіріньок із гніздечка, власною персоною я. Мамка, побачивши мене, так перелякалися, що ледве бесіди не лишилися. І тут Богородиця — моя заступниця, змилостивилася вдруге: в ту хвилю до своєї винниці післала нанашку Кутузовку.

— Йой, Анцько, мала бись долю, та ти, виджу, уродила, — проказала вже добряче п’яна Кутузовка.

Мамка ледве спромоглась на бідну посмішку й кивнула у знак згоди.

— Но, тать туйки нічого страшного ніє, — мовила Кутузовка, виймаючи із-за пазухи наполовину відпиту пляшку сливлянки. — То, Анночко, не каждий день із жоною трафляється — можна й потерпіти.

Далі нанашка звідкись дістали ножа, промили його самогонкою і спритно відрізали мені пуповину.

— Мачка’го знає, Анночко. Ви такі із чоловіком красиві, а відки це мальфеня взялося, — мовила Кутузовка, передаючи мене мамці в руки. — Такий, най ся не приказує, якби із воронячого гнізда випав.

Можливо, я й не був великим симпатягою — чорний, як вороненя, торомбатий[57], як нігер, зморщений, як печене яблуко, з великими й допитливими, як у мальфеняти, терновими очиськами. Але для мамки…

— Но, нанашкульо, чом ви так нефайно говорите? — ледь не заплакала мамка. — Та ви ліпше попозерайте на сесе божественне янголятко. Тать такий красивий, якби в квітах переспав, — ніжно тулила мене мамка до серця, все ще сидячи під виноградним кущем.

— Но раз тобі дуже красний, то милуйся, а я пішла на винобрання, — мовила Кутузовка і ковтнула з пляшки за мої народини.

Нанашка, звісно, запропонувала горілки і мамці, але та відмовилась. Почувши пропозицію випити, в мене знов гаряче стрепенулися родинні гени. Я закричав і простягнув до пляшки рученята.

— Буде злодієм і бандітом, — проконстатувала Кутузовка. — Ще й не встиг на світ вилупитися, а вже тягне руки до чужого. Будь здорова, Анцько!

На сім слові Кутузовка обернулась і пішла своєю дорогою. А мамка ніяк не могли вирішити, повертатися додому, а чи перепочити і йти зі мною на винобрання.

Мамка мої були дуже акуратні й великою ґаздинею слова. Вони усвідомлювали, що на неї чекають, — руки тепер на винобранні дуже потрібні. Отож, трохи відпочивши, вони загорнули мене у фартух і помаленьку подибали на виноградники під Ловачку. Тут поклали мене під виноградний кущ і гукнули рідню.

Чесно зізнатися, наша сімейка була не у великому захопленні од моєї з’яви на світ. Як і годиться, трішки полюлюкали, пойойкали, поприплювали мене, аби не зурочити, і далися до роботи. Ось тільки баба Фіскарошка не могла одірвати від мене очей: і здивування, і захоплення, і обожнювання, і радість, і навіть трішки розчарування світилось у них. Потім взяла мене на руки, розгорнула фартух, з ніг до голови обдивилася і лиш тоді полегшено, але твердо прорекла:

— Істину кажу — то є тверда наша файта! Буде з нього або великий злодій, або міністер.

І пішла собі по роботі. А я тим часом все глибше осягав і проникав у світ, у який щойно звалився.

Ось я лежу під виноградним кущем. Для мене, крихітного, він видається велетенським деревом. А на тім дереві печальними осінніми ліхтарями звисають стомлені грона. Пронизані сонцем ягоди грають на кетягах бурштином і світяться такою добротою й ласкою, як очі небесних ангелів. А ось трохи ліворуч — величезне зелене небо, густо встелене пахучими сонцями. Це айва припарадилась щокатими плодами, збираючись на весілля осені. А їй, молодій дівці-відданиці, зіперлась на плече стомлена від рясноти старенька бабуся-яблуня. Можливо, ці джонотани, що велетенськими червоними бджолами густо обліпили згорблену постать дерева, — останні діточки бабусі-яблуні. Тому старенька з якимись острахом і любов’ю пильнує за кожним своїм плодом-дитятком, щоб випадково не виронити його з рук.

А внизу, за деревами і плантаціями, розляглася аж лінива од ситості долина. По її зеленій щоці голубою сльозою повзе і повзе вічно якась усміхнена у своїй самотності Латориця-ріка. На її лівому березі, на невеличкій горі, немов велетенський коровай на селянському столі, знімається і пишніє Мукачівський замок. Я роззираюся, оглядаюся, намагаюся все це увібрати у свідомість і весь час чую над собою чиєсь дуже обережне дихання. Піднімаю з-під виноградних грозен очі і застигаю з роззявленим ротом — наді мною ніжно нахилилась наша ласкава мамка — гора Ловачка.

— Слава Йсусу Христу, я вже туйки, — вітаюся із горою.

Вона по-материнськи ніжно усміхається і поглядом показує вверх. Я дивлюся в небеса і бачу, як над мам-кою-горою кружляє зграйка ангелів. Один із них раптом відділився од гурту, розправив крила і плавно опустився біля мене.

— Це твій ангел-хранитель, — сказала мені добра гора Ловачка.

Ангел став переді мною на коліна, склав молитовно руки і щось благально прошепотів. Потім погладив мене по чолу, і я, змирившись із цим світом, умиротворено заснув.

А через тиждень мене охрестили. Хрещеними батьками обрали барона Калошню, який спровокував моє десантування на цей грішний світ, та нянькову двоюрідну сестру Юльчу