Богдан Вікторович Коломійчук - В'язниця душ

Після цього комісар звівся на ноги і запитав дозволу оглянути особистий кабінет покійного. Жінка погодилась, наказавши камердинеру провести туди гостей, а сама перепросила і вийшла з вітальні. Поліціянти вдруге висловили свої співчуття, дочекались, поки двері за нею зачиняться, й подалися сходами нагору, куди ввічливо запросив їх камердинер.

В кабінеті, одна навпроти одної, стояли дві велетенські книжкові шафи, кожна з яких була вщент заповнена книгами. Біля вікна знаходився гарний різьблений секретер, а поряд з ним — чималий акваріум. Камердинер, видно, щоб не гаяти часу дарма, одразу ж заходився оглядати горщики з кімнатними рослинами. Ретельно оглянувши кожен, він наблизився до акваріуму. Зненацька слуга закричав...

Вістович від несподіванки випустив з рук гігантський фоліант німецької поезії і кинувся до нього. Камердинер скрушно дивився на поверхню акваріума, де плавала догори животом невелика рибка.

— Це блакитний конго, — зі сльозами на очах промовив камердинер, — улюблений вид пана Раковського. Відколи він помер, рибки також не хочуть жити без нього... Це вже четверта!..

Комісар і Самковський зітхнули з полегшенням. Їм начхати було на мертву рибку, і вони ледве стримувались, щоб не реготнути, бачачи, як камердинер обережно дістав її з води. Той докірливо на них подивився і вийшов з кабінету.

Скориставшись цим, комісар почав досліджувати шухлядки секретера. В одній з них виявився револьвер. Це був шестизарядний англійський «Webley». Руків’я зброї прикрашало кілька смарагдів, а поміж них виднілись літери «B.R.», що означало, вочевидь, ім’я господаря — Bartolomej Rakowski.

— Яка краса, — вихопилось у Самковського.

Вістович кивнув на знак згоди.

У найбільшій шухляді знаходилась чимала колекція старовинних монет. Усі вони були чітко погруповані, згідно з історичним періодом та країною, яку представляли. Окремо розміщувались грецькі драхми, римські динари, дві рідкісні скіфські монети, арабські дирхеми, декілька монет Карла Великого, а також цілий ряд золотих французьких екю часів Людовіка XII. Поліціянти так захопились спогляданням колекції, що не помітили, як повернувся камердинер. Він став поруч і зовні нагадував тепер сторожового пса, що був готовий вкусити першу-ліпшу руку, яка потягнеться до скарбів господаря.

Раптом комісар зауважив:

— Тут дечого бракує...

Вістович указав у правий верхній куток, де серед чеських і польських монет XIV—XVI століття виднілася прогалина.

Камердинер сумно усміхнувся і ствердно кивнув.

— Там мав бути празький гріш, — пояснив він, — одного разу, на прийомі в губернатора пан Раковський придбав його в іншого колекціонера і просто поклав до кишені. Коли ми повернулись додому, господар наказав мені підготувати місце в колекції, але виявилось, що монета зникла... Пан Раковський спершу ламав собі голову, куди вона могла подітись, а потім махнув рукою. Мовляв, що моє, те повернеться. Знаєте, він був таким фаталістом...

Раптом камердинер зауважив фоліант, що досі лежав на підлозі.

— Який жах! Як ви могли, комісаре?! — обурено вигукнув він. — Це видання безцінне!..

Камердинер кинувся до книги, підняв і дбайливо обстежив її з усіх сторін, а тоді обережно поставив назад на полицю. Було зрозуміло, що відносини з цим чоловіком зіпсовано остаточно. Поліціянти востаннє роззирнулись, вийшли з кабінету і спустилися сходами у вітальню. Вдова пана Раковського вийшла попрощатися з ними і повідомила, що вони можуть повернутися сюди в будь-який час, якщо виникнуть додаткові запитання. Втім, відчувалось, що насправді жінка хотіла сказати: «Я втомилась. І волію вас тут більше не бачити».

Поліціянти вийшли з будинку і знову рушили мощеною стежкою донизу. Вона вивела їх до брудного почорнілого озера, де на березі їх чекав фіакр.

— Іноді жінки вбивають своїх чоловіків заради спадку, — задумливо промовив Самковський, сівши поруч з комісаром. — Хтозна, можливо, це саме той випадок? Адже весь маєток Раковського тепер належить його дружині.

Вістович знизав плечима.

— Вона була поруч, коли в нього влучила куля, — відповів комісар, — настільки близько, що ця куля могла б влучити і в неї саму. Не думаю, що вона б так ризикувала. Урешті-решт, вбивство можна спланувати інакше.

— Все одно не хочу відмовлятись від цієї версії, — сказав ад’юнкт.

— Як завгодно, — трохи роздратовано промовив комісар, — тоді заодно складіть список інших можливих ворогів Раковського. Почитайте, що писали про нього в газетах, розшукайте ділових компаньйонів... Кому він був винен, хто був винен йому. Одним словом, як завжди.

Передчуття нудної рутинної роботи вбило ті незначні рештки доброго гумору, які були у Самковського. Йому більше не хотілося спілкуватись із шефом, і він озвався до нього тільки раз, щоб дізнатись, куди вони зараз прямують. Комісар відповів, що добре було б пообідати у Шнайдера, а після цього навідатись до директора філармонії, щоб дізнатись, де зараз Ласло Перчені, скрипаль, який, як виявилось, особисто знав убитого.

Самковському не надто хотілося обідати з шефом, але він добре знав, що той заплатить більшу частину рахунку, і така вигода взяла гору над неприязню.

У кав’ярні Шнайдера приємно пахло випічкою і гарячим вином. Кілька столів були прикрашені різдвяними віночками, в кожному з яких було по три свічки з червоного воску. Мабуть, в останній тиждень Адвенту з’явиться і четверта. На підвіконнях стояли кошики з пряниками, цукерками та іншими солодощами, заманюючи перехожих. Отже, коли хтось забував, що невдовзі Різдво, то в цій кав’ярні неодмінно про це згадував. Поліціянти були трохи спантеличені, тому значно повільніше, ніж завжди, попрямували до вільного столика. До них підійшов господар, радо посміхаючись постійним гостям, і запитав, чого ті бажають. Вістович замовив холодного пива і флячки. Самковський попросив те саме.

— З ким будете у Вігілійний вечір? — раптом запитав комісар.

Самковський нервово пересмикнув плечима.

— З родичів у мене тільки батько, але й той спився. Останнім часом мене навіть не впізнає... Тож, мабуть, сам.

— І я також, — зізнався Вістович, згадавши про Анну і свою невдалу спробу примиритися з нею.

Щоб не продовжувати цю розмову, обидва закурили. Невдовзі принесли пиво, а потім і флячки. Тільки тепер комісар позбувся похмільного болю в голові. Пообідавши, обидва з дещо кращим настроєм попрямували до філармонії.

На розі Театральної та Скарбковської Вістович несподівано ухопив практиканта за рукав і потягнув убік.

— Що трапилось? — здивовано запитав Самковський, коли вони обоє заховались за афішну тумбу.

Комісар звелів мовчати і вказав у бік філармонії. Там, біля входу, поміж колон стояв високий сивуватий чоловік і марно намагався запалити цигарку. Вітер щоразу гасив сірник.

— Цей суб’єкт був тоді в залі, коли