Ульф Старк - Диваки і зануди

— Не кидай мене! — попросив він. — Не кидай!

— Не кину! Але заспокойся, хай тобі чорт! А то потопиш нас обох!

Я обхопила його за шию й попливла туди, де мав би бути берег. Але хтозна, чи він там був. Усюди панувала тиша, темрява й холоднеча. Я не могла обернутися, щоб пошукати очима світло. Його холодна голова черкалася моїх грудей.

— Вибач, — мовила я.

Може, я зверталася до Ісака. Може, до того пришелепуватого Бога, що затіяв із нами свої немилосердні ігри. А може, до мами, чи до Інґве, чи до Кільроя, чи до когось іще. Я цього не знала.

Раптом ми почули голоси.

Виглянув місяць, і на сріблястій стежці, куди падало його світло, ми побачили весловий човен, що наближався до нас крізь хвилі.

— Сюди! — крикнула я. — Ми тут!

— Що там? — знесиленим голосом спитав Ісак.

Виходить, він прочумався від мого крику.

— Вони вже тут! — відповіла я. — Вони підберуть нас!

Світло ліхтарика ковзало по воді й шукало нас.

— Тут! — крикнула я знов. — Вам що — повилазило?

Нарешті нас побачили.

— Он вони! — крикнув хтось тієї самої миті.

Ісак заходився борсатися у воді, його заціпеніння начебто минулося і з’явилося трохи сил.

— Пусти, — сказав він. — Я не хочу, щоб вони мене таким бачили. Тепер я впораюся. Справді.

Я пустила його. І поки човен підпливав ближче і хлюпали весла, він плив поруч зі мною, відчайдушно вимахуючи затерплими руками.

У човні сиділи Данне, Кваша, Стефан та Пепсі — вся хлоп’яча гоп-компанія з Криївки. Вони повирячували на нас очі й хитро всміхалися. А тоді з радісним вереском почали перехилятися через борт, тож добре, що човен не перевернувся і ті телепні не звалилися у воду.

— Ось ви де! — крикнув Кваша. — Це човен сусіда! Ми думали, що ви вже втопилися!

— Зараз затягнемо вас на корму! — крикнув Стефан.

— Хто вас просив нас затягати? — закричала я у відповідь. — Ми не стомилися. І ще не закінчили!

Я була така рада їх бачити, що забула про холод. Та й кому хотілося, щоб його затягали, як мокру ганчірку? Дідька лисого ви затягнете нас у цей човен! Рятівники знайшлися!

Я попливла далі, аби переконати їх, що ніскілечки не виснажена й готова на все. Ісак хоробро плив поруч. Мені здалося, що він усміхався. Ми були заодно! Ми разом затіяли цю небезпечну гру й не хотіли відступатися. Хоч і розуміли, що відкараскатися від них не вдасться.

— Чудово! Я ж казав, що вони впораються! Казав? — переможно заволав Данне. — Ісак і Симон — молодці! Як я й казав!

— Але ви таки повинні нас послухатися, — сказав Кваша, хоч і йому було жаль, що наша розвага закінчиться. — Усі страшенно занепокоєні. Коли ми сідали в човен, там була така паніка, що вони телефонували в поліцію, швидку допомогу, рятувальну службу і ще кудись. Тож хутчій залазьте сюди, поки вони не збаламутили цілий світ!

— Звичайно, з нас уже годі, — згодився Ісак. — Але наступного разу доведемо все до кінця!

Витягувати нас із води було нелегко. Хлопці штовхалися й дуріли так, що човен дивом не перевернувся. Вони щосили тягли нас за руки і врешті-решт таки подужали. На щастя, Катті дала їм із собою купу пледів і махрових рушників. Ну й, звісно, наш одяг. Щоправда, вони так незграбно нас рятували, що він увесь намок.

Ми закуталися в рушники й пледи. Пепсі розвернув човна і повеслував місячною стежкою. Вдалині було видно Каттін будинок. Коли ми підпливали ближче, я побачила у вікнах чорні рухливі силуети. Авжеж, нас виглядали. Як же мені не хотілося туди вертатися! Аніскілечки. Всі обступлять і почнуть розпитувати. Мені несила було про це навіть думати. Я не зумію зіграти хороброго героя, бо промерзла до кісток і цокотіла зубами в такт музики, що гриміла на дискотеці. Мені тяжко було це уявити.

Та й Ісак, здається, не палав бажанням вертатися на вечірку.

— Пливіть краще до Криївки, — мовив він. — Висадите нас там. Ми звідти підемо додому. А ще скажіть усім, що Симон виграв. Він приплив до мосту задовго до мене. Просто чекав, щоб разом пливти назад. Так і перекажіть Катті.

З пледів, у які ми закуталися, було видно тільки наші очі. Ми перезирнулися.

У мене зводило живіт. А від холодної води, що я наковталася, почалася гикавка.

Відразу додому ми не пішли. Не мали сил. Я відчувала, що коліна в мене підкошувались, а ноги були мов ватяні. Коли човен із хлопцями, що радісно галасували, зник з очей, ми полегшено зітхнули.

— Ходімо в Криївку погрітися, — запропонував Ісак. — Я дуже змерз. Таке враження, що в мене в животі повно криги.

— У мене теж, — сказала я, нарешті позбувшись гикавки.

У Криївці було холодно й сиро. Щоб стало тепліше, ми закоцюблими пальцями запалили гасову лампу, примус і стару залізну грубу в кутку. Груба розгорялася повільно, але коли дрова зайнялися, то стіни мовби захрускотіли.

Я мало не плакала від утоми. Усе, в що ми були закутані, встигло намокнути, коли ми пливли, так само, як і наш одяг, що лежав жужмом на дні човна. Хоч-не-хоч, а доведеться побути тут, щоб підсохнути.

Ми поскидали з себе пледи й махрові рушники, зняли труси. Нас обвівало гарячим жаром, що пашів із відчинених дверцят груби. Вогонь кидав на стіни вузької шопи гойдливі тіні. Я схопила з розкладачки покривало й стала розтиратися. Воно було не зовсім чисте, але принаймні сухе.

Раптом я відчула на собі Ісаків погляд. Я відчула його так само реально, як тепло, що йшло від груби. І зрозуміла, що він помітив! Але мені вже було однаково. Я занадто стомилася і змерзла, аби ховатися після того, як зняла ті свої труси «Olympia». То вже навіть не мало сенсу. Із Симоном було покінчено. Він утопився і повинен померти.

Я обернулася до Ісака. У нього був такий ошелешений вигляд, ніби він не йняв віри своїм очам, що побачив те, чого немає на світі. І не побачив того, що мало бути.

— Він загубився у воді, — сказала я і всміхнулася.

— Хай тобі чорт, — сказав він. — Ти весь час була дівчиною?

Потім він збагнув, що ляпнув дурницю, і теж усміхнувся.

— Мене звати Симона, — мовила я.

Тоді ми розвісили свій одяг на мотузці біля груби. Примус ми прикрутили. У Криївці стало дуже тепло. Це подіяло на нас, як снодійні пігулки. Навіть якби нам захотілося звідси піти, то навряд чи ми на те спромоглися б.