Курт Воннегут - Балаган, або Кінець самотності

— Молодий чоловіче,— сказав я,— нагороджую вас за це медаллю.

Від пошарпаної вилоги свого піджака я відшпилив кружальце й почепив його пілотові на груди.

Авжеж, там було написано:

КІНЕЦЬ САМОТНОСТІ!

Розділ 40

Колоніст-мисливець чемно відмовився від такої медалі. Натомість він попросив трохи їжі — сякого-такого припасу на зворотну подорож до рідних гір.

Ми дали йому всього, що мали: галет і консервованих устриць, якими він туго напакував сакви, перекинуті через круп коня.

Наступного дня ще вдосвіта капітан Бернард О'Хара, Карлос Нарцис-Одинадцятий Віллавіченчо і я вилетіли з надтаємної шахти. Це був день з такою сприятливою гравітацією, що наш вертоліт витратив пального не більше, ніж якби він був пухнастою насінинкою кульбаби.

А коли ми пролетіли над Білим домом, я помахав йому рукою.

— На все добре! — вихопилось у мене.

Я вирішив спочатку летіти в Індіанаполіс, густо населений Нарцисами. Вони стікалися туди звідусіль.

Там ми збиралися залишити Карлоса, якого на схилі його віку доглянуть родичі. Я давно хотів позбутися його. Відверто кажучи, він мені до смерті набрид.

— Потім полетимо в містечко Ербана,— сказав я капітанові О'Харі,— а вже звідти — на мою батьківщину, в штат Вермонт. Там я подарую вам, капітане, цей вертоліт. І ви ширятимете, як птах, де тільки схочете. Але ви погано закінчите, якщо не оберете собі пристойного родового імені.

— Ви — мій президент! — вигукнув він.— Тож самі й дайте мені ім'я.

— Гаразд, посвячую вас у Орла-Першого,— виголосив я.

Він дуже втішився. Та й медаль припала йому до серця.

У мене ще залишалося трошки три-бензо-психоамілу, тому настрій був піднесений. Та й чи могло бути інакше, коли я летів світ за очі, після того як стільки років невилазно просидів у Вашінгтоні. Тож уперше за довгий час я навіть замугикав.

Пригадую й пісню, яку я тоді завів. Ми співали її з Елізою, коли нас ще вважали ідіотами, в мавзолеї професора Ілайю Рузвельта Суейна, де нас ніхто не міг почути.

Думаю навчити цієї пісні Мелоді та Айседора: нехай заспівають її на моєму дні народження.

Ось як вона звучить:

Вперед, вперед, в країну Оз,

Де змій казковий синіх гроз.

Пашить вогнем, мов паровоз,

Казковий змій з країни Оз[12].

І так далі.

Ось воно як.

Розділ 41

Сьогодні Мелоді та Айседор вирушили на Уолл-стріт, щоб провідати велику родину Айседора — Малинників. Якось і мені пропонували стати Малинником. Пропонували і Війрі Бурундук-П'ятій Заппі. Але ми обоє відмовились.

Отож я й собі вирішив піти розвіятися. Спершу я рушив до піраміди Немовляти, що на розі Бродвею та Сорок другої вулиці, потім, перетнувши Сорок третю, дістався до старого клубу Нарцисів. Далі мої ноги понесли мене на схід: Сорок восьмою вулицею до будинку з усіма вигодами, в якому тепер мешкали раби з Війриної ферми, а колись жили мої батьки.

На сходах я несподівано зустрів саму Війру. Її раби саме були на роботі в полі, яке за давніх часів називалося парком Об'єднаних Націй. Вони саджали кавуни, кукурудзу, соняшники тощо. Над полем гриміла пісня «Міссісіпі — ріка прадавня»[13]. Усі здавалися щасливими, їм подобалося відчувати себе рабами.

Всі вони стали Бурундуками-П'ятими, хоча в минулому дві третини з них належали до Малинників. Від тих, хто бажав стати Війриними рабами, вимагалася суща дрібниця: змінити свої родові імена на Бурундуків-П'ятих.

Отак воно.

Звичайно Війра трудиться разом зі своїми рабами. Їй до вподоби важка фізична праця. Але цього разу я заскочив її за незвичайним ділом: вона длубалася в чудовому цейсівському мікроскопі, що його вчора надвечір хтось із рабів викопав з-під руїн лікарні. Завдяки міцній фабричній упаковці прилад добре зберігся.

Війра не почула моєї ходи. Вона уважно досліджувала прилад, з дитячою допитливістю та незграбністю, підкручуючи різні гвинтики. Очевидно, їй ніколи раніше не траплялося мати справу з мікроскопом.

Тим часом я підійшов зовсім близько і зненацька гаркнув:

— Гав!

Сусідка рвучко підвела голову.

— Добридень, Війро! — привітався я.

— Ви мене до смерті налякали,— сказала вона.

— Перепрошую, коли щось не так,— сказав я і щиро засміявся.

Ми з Війрою любимо пожартувати. Нема нічого приємнішого за добрий жарт.

— Нічого не бачу,— поскаржилася Війра, маючи на увазі мікроскоп.

— А там нічого й немає. За винятком дрібних і метких створінь, які хочуть пожерти нас,— сказав я.— Ви справді хочете їх побачити?

— Я дивилася на опал,— мовила Війра.

Вона й справді підсунула під окуляр мікроскопа свій оздоблений опалами та діамантами браслет. Її колекція дорогоцінностей у минулому коштувала б мільйони доларів. Люди віддавали їй усі знайдені ними коштовності, так само як мені — всі свічники.

Нині коштовності перетворились на непотріб. Так само як і свічники, бо на Манхеттені тепер не знайти жодної свічки. Вночі люди освітлюють свої оселі каганцями.

— До речі, на опалі може бути «зелена смерть»,— висловив я припущення.— Схоже, що вона є скрізь і всюди.

Між іншим, знаєте, чому ми досі не загинули від тієї страшної пошесті? Бо кожен з нас уживав протиотруту, яку випадково винайшла родина Айседора — Малинники.

Власне, родина Малинників успіхами в науці похвалитися не могла. Протиотруту вони відкрили цілком випадково. Вони годувалися невипотрошеною рибою. А протиотрута — можливо, якісь рештки забруднення навколишнього середовища, що дістались нам у спадок від сивої давнини,— накопичувалась якраз у нутрощах риби.

— Війро,— сказав я,— якщо ви коли-небудь навчитеся користуватися цією штукою, ви побачите таке, чого вам не слід би бачити.

— Чому?

— Ви побачите організми, які викликають «зелену смерть».

— Ну то й що?

— Бо ви жінка вразлива,— пояснив я.— Адже ті створіння ми знищуємо трильйонами, щоразу як ковтаємо протиотруту.

І я засміявся.

Війра не сміялася.

— Як ви думаєте, чому мені зовсім не смішно? Бо, прийшовши без попередження, ви зіпсували собі сюрприз, підготовлений до вашого дня народження.

— Та невже?! — здивувався я.

— Донна хотіла зробити вам подарунок.— Війра назвала одну із своїх рабинь.— Але тепер вам не зазнати цієї втіхи.

— Гм,— сказав я.

— Вона подумала, що це якийсь чудний свічник.

Війра призналася мені також, що на початку тижня до неї уже вкотре приходили Мелоді та Айседор. Вони знову просилися до неї в раби.

— Я спробувала переконати їх, що підневільна праця — це не для кожного,—